Нарешті діагноз є — двостороннє запалення легенів і гіпертонічний криз — тиск двісті на сто десять.
— Ось направлення в стаціонар, — каже дільничний. — Якщо немає місця, ідіть просіться на денний. Але вам край треба лягати.
Місць немає ні в звичайному, ні в денному. На лавці в коридорі терапевтичного відділення сидить бабця, у якої гемоглобін шістдесят.
— Он у людини який гемоглобін і то ніде класти! — горланить чергова медсестра. — Пруться й пруться, скільки їх буде! Приходьте через два дні!
У голові немовби гудуть бджоли і лунають уривки фраз медиків: "рентген легень", "ваше право", "просіться, немає місць", "гемоглобін, гемоглобін", "приходьте, ніде класти".
Щосили тру скроні, піднімаюся і йду крок за кроком туди, де закінчуються їхні Правила. Мені відомо одне: тут, як і скрізь, правлять бал гроші. Прийди зараз хтось із місцевих магнатів, одразу розсунуть ліжка, випишуть трьох, чотирьох, скільки треба. І покладуть його в окрему палату. За порогом починаються інші Правила. Там проїжджа частина дороги, і там треба триматися, щоб не впасти. Інакше тебе переїдуть, розімнуть, розчавлять, рознесуть і розметуть. У висновках напишуть, що ти порушила Правила.
Того ж дня опинилася в двокімнатній квартирі Слави, де вона жила, а точніше живе й нині зі своїм полковником у відставці. Слава вранці і ввечері штрикала мені антибіотики, від яких рвало заднє місце. В обідню перерву вона умудрялася ставити крапельницю. Решту часу я спала, притулившись до батареї, мені снилися літні сни: море, пісок, човен з вітрилами.
Слава послала чоловіка до мого будинку, щоб передав записку квартирантові, але на наш великий подив там нікого не було. Не проглядався навіть слід від "Фольксвагена", все занесло снігом. Відставник замкнув двері кочегарки з допомогою ланцюга, записку про всяк випадок залишив у щілині вхідних дверей.
Я вже не думала, чи хтось грабує будинок, чи перекидає речі в моїй кімнаті на другому поверсі, чи скриплять уночі сходи під чужими ногами, порикуючи, мов звірі. Навіть про сніг на горищі, який там вивершувався мов айсберги, згадувала час від часу лише на мить.
Вечорами крізь сон чула, як шепотілися Слава з Валерою, вкриваючи мене ще однією ковдрою або переносячи телевізор у свою кімнату. Перед кожною дозою ліків мені належало поїсти або хоч випити чаю з агрусовим варенням, на що йшли колосальні зусилля. Вони масажували, ставили гірчичники, але все те відбувалося майже без моєї участі, а після процедури я знову провалювалася в сон.
Валера наполягав, щоб Слава привела додому лікаря. Слава говорила, що аналіз крові в порядку, але чому не проходить слабкість, вона не знала. Зате знала я. То була глибока чорна яма депресії. Вибратися звідти все одно, що одужати.
Глава п’ятнадцята: в товарному вагоні
Несподівано завесніло. Савка зупинився посеред вулиці і завсміхався слабкому ленінградському сонцю, яке спиналося на сході. Він не знав, куди йти. Боліли обморожені пальці на ногах, хотілося їсти. Він повернувся до станції, згадавши, як допоміг йому дядько Чорний. Напевне й тут є кочегарка, напевне хтось там орудує лопатою.
Йому не йшла з думки Рубін. Жінка залізла до товарного вагону вночі, коли від холоду він уже не міг розмовляти. Вона розкрила свій велетенський кожух, вийняла руку з одного рукава і одягла на нього, потім застебнула всі ґудзики. Жінка весь час щось говорила, але він не міг її чути від холоду. Вона загорнула його ноги куфайкою, якою він накривався, а потім піднесла йому до губів якесь пійло. Савка заснув, а прокинувся від того, що йому зробилося гаряче. Він намагався випручатися, але не зміг. Рубін спала, схилившись на нього, він чув її дихання, чув польовий запах її розкошланого волосся, що висувалося з-під хустки. Після матері жодна жінка не наближалася до нього так близько. І він глибоко, тоскно, гірко відчув, як давно не бачився з матір’ю. Чому він не поїхав до неї в селище? За що він на неї образився, адже мати була підневільна? Чому він не розпитав про неї, коли вирвався з патронату? Він гірко до сліз подумав: на всьому світі немає й не буде людини, котра любила б його більше, ніж мати. І злякався того, як він далеко від неї. І зрозумів, уперше зрозумів, що побачить її не скоро і хтозна, чи побачить колись взагалі. Від того йому захотілося вилізти на промерзлий дах вагона й завити на цілий світ. Мамо, мамо, що ж я накоїв? Якщо ви чуєте мене, то простіть мені й допоможіть.
Савці здалося, що на мить товарний вагон освітило полум’я грубки. Здалося, що він побачив у тому світлі її обличчя, сумне й покірне. Здалося навіть, що мати всміхнулася до нього.
Поїзд летів, гуркотів, скреготіли гальма, сварилися колійники. Поруч в одному кожусі з ним спала чужа жінка, яку йому послано на допомогу, на те, щоб він не змерз і не загинув.
Він відчував поруч її пружне гаряче тіло, яке пахло соломою, худі, як скоринка руки. Його тривожило те, що вони тільки вдвох, що зрідка світло місяця проявляє її виразне обличчя зі смоляними бровами. Часом поїзд калатало на всі боки, немовби от-от вишвирне з колій і він полетить з насипу в чорну безодню. Несподівано для себе Савка вільною рукою став притримувати голову тієї жінки, щоб вона не прокинулася. Його пронизувало досі незнайоме тепло, йому хотілося обняти її всю, притиснути ще міцніше, ніж тиснув обох їх кожух. Він чув як барабанить його серце, немов на сполох, боявся, щоб не почула це вона. Але жінка поворухнулася і раптом гаряче зашепотіла:
— Я Рубін, Рубін, а ти хто? Тебе як звати?
— Савка я.
— Років тобі скільки?
— Чотирнадцять.
— Ти білорус, білорус, кажи? Бачу, що білорус, а я рома. Циганка по-вашому.
— Куди… ти їдеш?
— Ми разом їдемо, разом! — зареготала жінка. — В Ленінград, ясно тобі?
По тому вона повернулася до нього, засовалася заштовхала його, скинула велику шерстяну хустку. І раптом він відчув біля себе щось кругле м’яке і соромітне. Савці здалося, що його ошпарили кип’ятком, він скинувся й одхитнувся. То були її оголені палаючі груди.
— Чого ж ти, дурнику? Ну давай пограємося! У тебе що, цього ніколи не було?
Савка відчув, що він відривається від дна вагона й піднімається вгору, мов на крилах. Він уже не володів собою, така дика сила його схопила, що забув про весь світ. Забув про патронат з його босяцькими звичаями і Волом, забув про Верчика з відрізаними косами, забув про батька, що закладав за спину руки і ходив немов на асфальті чеканив чобітьми слова. Він забув навіть про матір, за якою голосила його душа.