Гоголь не прийшов у російську літературу бідним родичем. Він приніс у неї слово свого народу, влив у російську мову свіжий струмінь молодої, розкутої сили, СЛІДОМ за Пушкіним оновив, збагатив літературну мову новими життєвими зворотами й інтонаціями, надав їй небаченої образності, розширив її межі. Сила різьблено-точної мовної характеристики гоголівських персонажів була така вражаюча, що сучасники вигукували: "Автор-стенограф!" Жоден з письменників не створив такої кількості типів, які ввійшли в побут літературний, політичний, щоденний, як імена прозивні, як символи тих чи інших людських пороків.
Та не слід вважати, ніби літературний шлях для Гоголя стелився широко і вільно, як Невський проспект.
Справді, його "Вечори на хуторі біля Диканьки", що з'явилися водночас з "Повістями Бєлкіна" Пушкіна, зустрінуто доброзичливо і навіть захоплено, і сам Пушкін написав про них: "Истинно веселая книга".
А Гоголю тоді було тільки 22 роки. Справді, після виходу "Миргорода" й "Арабесок" Бєлінський писав: "Гоголь владеет талантом необыкновенным, сильным и высоким. По крайней меречв настоящее время он является главою литературы, главою поэтов, он становится на место, оставленное Пушкиным".
Це писалося в 1835 році, за два роки до смерті великого Пушкіна, коли Гоголю щойно минуло 25.
Через рік з'являється "Ревізор", який викликав зубовний скрегіт і виття високопосадних сановників і їхніх підгавкувачів, а Бєлінський називає п'єсу геніальним твором, а Гоголя — великим європейським художником.
На жаль, Гоголя оточували не тільки такі (і далеко не такі!) люди, як Пушкін і Бєлінський. Не забудьмо й того, що починав він свій творчий шлях і закінчувати мав у часи панування Миколи Першого, царя, який послав на шибеницю декабристів, засудив до страти петрашевців (і між ними — геніального Достоєвського) і "помилував" їх каторгою вже на ешафоті, власноручно дописав до катівського вироку Шевченкові "с запрещением писать и рисовать", затравив Пушкіна й Лєрмонтова, примусив рятуватися втечею за кордон Герцена, сам допитував ув'язнених, розставляв караули (ще будучи великим князем, найбільше любив стояти з алебардою на варті), читав вірші, романи, п'єси, "височайше" забороняючи або дозволяючи. Мала втіха була для Гоголя в тім, що майже в усі віки великі письменники жили під владою тиранів. Давньогрецькі драматурги, давньоримські поети й історики, генії епохи Відродження, грандіозні поети Сходу — коли вони творили? Овідія заслав Август на береги Холодного моря, Хафіза прикликував перед свої безпощадні очі Тамерлан, при Тамер-лані ж з Насімі живцем зідрали шкіру, Сервантес жив у часи інквізиції, а Пушкін, Гоголь, Толстой, який прийде незабаром їм на зміну,— хіба не в страшні часи жили вони й творили?
Гоголю мовби "пощастило": його "Ревізора" дозволив до постановки сам цар. Однак виявилося, що це просто один з різновидів катування письменника, спосіб витончений своєю жорстокістю, як усе приховане й підступне. Бо царське "благовоління" аж ніяк не стримувало цькувань письменника з боку "вірнопідданих патріотів", таємних і явних літературних агентів "Третього відділу", вульгарних донощиків, всіляких нездар і посередностей, які завжди рояться довкола геніїв. Незмога простежити, з яких часів іде традиція не протиставляти генієві посередність, а приставляти її до нього, нав'язувати в помічники, в сповірники, мало не в друзі. Так приставлено до Шевченка Куліша, до Толстого — Страхова, до Чехова — Суворіна, так обснували Гоголя слов'янофільствуючі батько й сини.Аксакови, професори Погодін і Шевирьов, впливові сановники і вельможні дами. Йому давали помешкання для життя (до самої смерті він так і не мав власного кутка), давали гроші (яких теж ніколи не мав, а всього майна по смерті зоставив на 43 карбованці 88 копійок сріблом), давали ради й поради, обіцяли підтримку всюди й у всьому, і він навіть повірив їм, а коли треба було відстоювати "Мертві душі" перед цензурою, то довелося просити Бєлінського.
Нездари й посередності травили Гоголя усе життя так само, як травили Чехова. Починалося й закінчувалося дев'ятнадцяте століття однаково: нікчеми товкли душу великим талантам, а "просвіщенна публіка" улюлюкала й тупотіла. Буренін і Скабичевський топтали Чехова в багнюку вже й тоді, коли всі переконалися, який це великий письменник. Якийсь Качерець за два роки до смерті Чехова видав цілу книжку, в якій з піною на губах доводив, що все написане ним,— "чушь, и притом тяжелая, лишенная всякого проблеска таланта чушь".
На Гоголя, вже з першої його появи перед читачем, одразу ж обрушилася, як казав Бєлінський, "короткозора посередність" і "низька заздрість". Булгарінський "Сын отечества" негайно кинувся повчати автора "Вечорів на хуторі", доводячи, що: на Україні парубки не напиваються п'яними, козаки не грають на бандурах, весілля не справляються на ярмарках і т. д. і т. п. "Миргород" літературні прислужники зустріли вже й зовсім вороже: "Зачем же показывать нам эти рубища, эти грязные лохмотья, как бы ни были они искусно представлены? Зачем рисовать неприглядную картину заднего двора жизни и человека без всякой видимой цели?"
Проти "Ревізора" виступили Булгарін і Сенковський, сановита петербурзька публіка, вчена братія і навіть такі
"приятелі", як Нестор Кукольник, з яким училися разом у Ніжині. В листі до Щепкіна Гоголь скаржився: "Дія, викликана нею (п'єсою), була велика й голосна. Всі проти мене. Чиновники літні й поштиві кричать, що для мене нічого святого немає, коли я дерзнув так говорити про служилих людей. Поліцейські проти мене, купці проти мене, літератори проти мене... Найменша ознака істини — і проти тебе повстають, і не одна людина, а цілі сословія!" Те саме сталося згодом і з "Мертвими душами". Не доводиться дивуватися втечі Гоголя за кордон буквально одразу після постановки "Ревізора" на петербурзькій сцені. Він писав з Женеви Погодіну про те: "На Руси есть такая изрядная коллекция гадких рож, что невтерпеж мне пришлось глядеть на них... Теперь передо мною чужбина, вокруг меня чужбина: но в сердце моем Русь,— одна только прекрасная Русь".