— Я там не сідаю,— шамкотів далі старий,— бо набридло дивитися на те саме. їздиш рік, два, п'ять, десять, тридцять років — і дивишся на те саме. З цього боку — машини. Йдуть назустріч, рухаються, всі неоднакові... Це легше. Міс — далеко?
Кетлін пояснила.
— Нешуа — це близько. Мені до Вілтона. Добираюся туди щодня вже сорок п'ять років. А може, п'ятдесят пять? Ці чортові цифри...
"Який жах! — подумала дівчина.— П'ятдесят п'ять років отак щодня. Невже це можливо? І невже тйк може минати ціле людське життя?"
Вона вже забула і про американську історію, і про великі імена, майже злякано дивилась у вікно, бачила тверду голу землю, невисокі гори, камінь, скарлючілі дубові загайники, поодинокі похмурі будівлі з округлими фасадами, поодиноких людей, зовсім мало людей. Куди вона їде? До самої Канади?
Автобус забрався вже, мабуть, доволі високо в гори, бо все довкола було потрушене дрібним, як молота сіль, сніжком, трава на узбіччях давно вмерла і стирчала рудими віхтями. Аж не вірилося, що дві години тому твої очі милувалися розкішною зеленню бостонських газонів.
Зупинка, що звалася "Нешуа", була звичайнісіньким пустирищем. Кілька нещасних деревець, занедбаний (і, здається, навіки зачинений) дерев'яний павільйончик для продажу кока-коли і сендвічів — і більше нічого.
Навіть ніякого напису. Невже це те Нешуа, де її мав ждати містер Бентвуд?
Але автобус зупинився, водій ліниво перепхнув через губи два склади "Не-шуа", прожував їх, як гумку, треба було сходити.
Кетлін підвелася, розгублено глянула на свої дурнуваті, такі недоречні тут кофри, на непривітне місце за вікном, на автобусні двері, які з неприємним рипінням відчинялися після того, як водій натиснув на важіль,— ну що їй тут робити?
Виручив старий Боб. Він вмить усе побачив і все зрозумів, швидко підвівся (Кетлін зауважила, що він високий і досить міцний), якось ніби по-батьківськи м'яко штовхнув Кетлін до виходу, а сам взявся за її кофри.
— Вони затяжкі! — спробувала застерегти його Кетлін, але він відмуркнув щось, може, своє, ірландське, і вже виставляв до дверей перший кофр (той, що з книжками), тоді підтягнув другий, зіскочив униз, не даючи Кетлін і під-с тупити ся, сам спустив на землю обидві скрині (водій, молодий здоровило, хоч би зворухнувся!), тернув долонями.
— О'кей, міс?
Кетлін підстрибнула і поцілувала старого в щоку. Готова була заплакати від розчуленості. Але водій автобуса був далекий від таких почуттів, він мав дотримуватися графіка, отож і засигналив різко й нетерпляче. Старий Боб зрадив своїй звичці, сів біля вікна з правого боку і дивився на Кетлін, поки й проїхав. Вона махала йому рукою, забувши про почуття безпритульності, яке народилося в ній при погляді на цю зупинку серед безлюддя і безгоміння. Та щойно відгудів автобус, в душі знов заскімлило. Яка ж пустельність! Лише вспокоївшись і як слід роззирнувшись, Кетлін зауважила по той бік широчезної площі (звідки тут стільки гулящої землі?) старий "плімут" типу "ранчо". Може, це приїхав містер Бентвуд?
— Містер Бентвуд! — гукнула Кетлін.— Агов, містер Бентвуд!
"Плімут" подав ознаки життя, ліві передні дверцята відхилилися, і в отворі замаячіло щось схоже чи то на гілку засохлого дерева, чи то на залізну конструкцію модерністської скульптури. "Конструкція" трохи поворушилася, ніби помахала, але не до Кетлін, щоб її привітати чи вспо-коїти, а зовсім убік, ніби відганяючи, відтручуючи невідому силу, абощо. Подивуватися Кетлін не встигла, бо "плімут" захлипав двигуном і посунув довкола площі, мірячись до того місця, де стояла дівчина з її незграбним майном. Зупинився "плімут" саме так, що кофри опинилися біля його задніх дверей, і Кетлін належно оцінила водійську вправність господаря машини. Знову відхилилися ліві передні дверцята, висунулося з них трохи більше, ніж перше, і знайомий (з телефонних розмов) голос поспитав:
— Міс Грін?
Кетлін (це було її прізвище) вже впізнала містера Бент-вуда, але ніяк не могла його побачити. Взагалі не бачила, хто там у "Плімуті"?
— Містер Бентвуд? — не досить впевнено поспитала вона.
— Власною особою. Не зважайте на мій химерний вигляд. Ото ваші речі? Вони надто тяжкі? Аби тільки й горя! Зараз я відчиню задні двері, а ви тільки спрямуйте навантажувач.
Двері відчинилися самі собою, сам по собі з машини виповз пристрій, ще химерніший за свого господаря, за-дзижчав біля Кетлін, домагаючись роботи. Дівчина злякано пхнула його рукою в бік кофрів і не встигла стямитись, як обидва вони один за одним були повантажені в машину. Робот теж сховався туди і за ним зачинилися двері.
— Прошу сідати,— сказало те, що мало бути містером Бентвудом. Кетлін лише тепер виявила, що не може зазирнути в машину і побачити її власника: скло в ній було не звичайне, а лілове, як у нью-йоркських нових хмарочосах, прозоре зсередини, але непроглядне зовні. Праві передні дверцята вже відчинилися і ждали Кетлін. Справді ждали, як живі, бо щойно вона втулилася на переднє сидіння, як вони повільно стали причинятися. Теж автоматика?
Вкрай розгублена, Кетлін привіталася з тим, що мало бути містером Бентвудом, хоч тепер уже не мала певності: живий чоловік то чи автоматичний пристрій.
— Прошу вас — не лякайтеся мого вигляду,— заспокоїв Кетлін містер Бентвуд.— Спадкова хвороба. У всіх Бент-вудів. Але це пусте.
Кетлін насилу стрималася, щоб не вигукнути: "О боже, що ж то за кошмарна хвороба!"
Бо коли чоловіка може отак перекрутити і висушити, зробивши схожим на колюче тисячолітнє дерево, то це вже й не хвороба, а наслання, кара і прокляття!
Містер Бентвуд, здається, спробував обдарувати Кетлін доброзичливою усмішкою, але усмішка дісталася сірому замшілому каменю лівобіч од шосе; він говорив ніби до дівчини, а виходило, що адресується комусь назад; він підхоплював кермо машини знизу, а діставав до нього тільки зверху і якось мовби аж через власну голову; він вів машину ніби й уперед, але дивився кудись убік і щомиті міг врізатись в скелю, в дерево, а будь-що на узбіччі.
Нічого страшнішого Кетлін не тільки ніколи не бачила, але й не уявляла.
Містер Бентвуд мовчав. Давав змогу Кетлін трохи звикнути до його вигляду? Але хіба можна звикнути до нещастя?