– Ні, – похитав головою Степан Іванович. – Він приліз у льох, мабуть, за харчами… Коли вона його побачила, мало, каже, не збожеволіла. Ну, а потім… "Я тебе не покину! Хоч убий. Я з тобою!.."
– А чого він узагалі лазив у льох? Не призапасив їжі? Не міг вийти за продуктами?
– Хтось, каже, замкнув оті двері-грати.
– Це цілком імовірно. Гугнявий. Він запевняє, що Гугнявого не знає, вперше в житті бачить.
– Конкурент? З іншої парафії?…
– Хто його зна, – знизав плечима капітан Попенко. – Річ можлива, але трохи непереконлива. Професор твердить, що про закопані ікони не знав ніхто. А тут одразу аж двоє, не зв'язаних між собою.
– Чому не зв'язаних? А Мадам Дисконт? Зв'язок її з Лук'яненком безперечний. І з Гугнявим теж.
– А що Лук'яненко про неї каже?
– Нічого не каже. Отут і починається велике мовчання. Він її не бачив, із нею не зустрічався, адреси не знає, як її звуть не пам'ятає, телефон загубив, і взагалі ніякого стосунку до справи вона не має, а невинних людей вплутувати він не буде.
– Ти його затримав?
– Ні. Взяв підписку про невиїзд і одпустив. А які в мене підстави затримувати? Пошуки – ще не злочин. Якби він знайшов і захотів привласнити – тоді ще можна думати…
– А крадіжка з льоху? – пожартував Анатолій Петрович.
– Глечик молока і тарілка сиру? Ні баба, ні Кисіль заяв не робили. Та й смішно… До того ж вона його так чекала!..
– Невже ти подумав, що я всерйоз про крадіжку з льоху?…
– Між іншим, – мовив Степан Іванович, – ти знаєш, що він їй іще сказав?
– Що?
– Що там хтось є, хтось живе…
– Де?
– У підземеллі. Він чув, як там хтось ходить. І бачив здаля вогник.
– Ну, звісно, Гугнявий. – Ні. Це було після того, як ґрати Гугнявий уже замкнув. І в підземеллі його не було. До речі, той "хтось" навів Жору на льох. Жора побачив удалині вогник, а коли пішов туди, то на земляній стіні була позначка. Хрест. Жора почав копати, наштовхнувся на цегляну кладку, видовбав її і потрапив у льох. Це було саме тоді, коли він уже знемагав від голоду й спраги. І знайшов у погребі сир і молоко.
– А у Гугнявого була лопата? – запитав капітан Попенко. – Ти не пам'ятаєш?
– По-моєму, ні. Обріз був точно. А лопати не було.
– Як же він без лопати збирався викопувати церковний скарб?
– Напрошується висновок – він збирався не викопувати, а одібрати його в Жори.
– Правильно. Що ж до отого таємничого "хтося", то, я гадаю, це були галюцинації. Від довгого перебування під землею, від самотності, переживань і цілком зрозумілого страху. Якою б мужньою не була людина, а в таких умовах…
– Іра теж вважає, що це галюцинації. Але в нас із тобою стільки вже було неймовірних справ, що я не виключаю…
– Не виключай, не виключай, – кивнув Анатолій Петрович. – Але безпосереднього стосунку до нашої справи це не має.
Капітан Горбатюк не встиг нічого сказати, бо тут задзвонив телефон…
Горбатюк підняв трубку:
– Слухаю… Так… Так… Негайно виїжджаю! – він поклав трубку, очі його горіли. – Гугнявий хоче дати свідчення!
– Я ж тобі говорив! – вигукнув Попенко.
– Мабуть, на нього таки вплинули мої слова. Я йому сказав: "Не вдавайте глухонімого. Це вже просто нерозумно. Ми даремно витрачаємо час. З кожним днем ви дедалі більше позбавлятимете себе переваг, які дає щиросерде зізнання. У нашій базі, вочевидь, є відомості про вас, і незабаром я їх матиму. Ваші спільники, яких ви так намагаєтесь прикрити, я певен, того не варті. Вони ж підставили вас як цапа-відбувайла. Невже так приємно бути цапом? Із такою силою треба бути лідером, вожаком, а не цапом. Подумайте!"
– От він і подумав. їдьмо! Я з тобою. Не заперечуєш?
– Авжеж, – кивнув капітан Горбатюк.
Була одинадцята година вечора.
Розділ XXIX
Капітан і Королева
Професор, явно нервуючи, позирав у вікно. По шосе мчали машини, але жодна не звертала на узбіччя, не зупинялася біля дерева, до якого був припнутий мотоцикл із сумкою "Адидас", притороченою до багажника.
– Не хвилюйтесь, приїде, – заспокоїв його капітан Горбатюк.
– Уже ж десять хвилин на п'яту, – постукав професор нігтем по склу годинника.
– Дами завжди затримуються, ви хіба не знаєте. Особливо дами такого рангу, – Горбатюк подивився у кінець вагона, де біля кухні сиділи під наглядом старшого лейтенанта міліції похнюплені шеф-кухар і гарненька офіціантка. – Не думаю, щоб вони могли якимось чином її попередити.
Вже двічі біля "Барабашки" пригальмовували вантажні машини, але, прочитавши напис "Зачинено", їхали далі.
– О! А ви боялись, – сказав капітан.
Світла автомашина звернула з шосе і зупинилася на узбіччі. Дверцята відчинилися, і з машини вийшла вона.
– Нарешті, – полегшено зітхнув професор. Наче був винен, що вона затрималася.
Як і минулого разу, вона була у джинсовому костюмі й у великих темних окулярах.
Вона підійшла до мотоцикла і навіть торкнулася рукою сумки на багажнику. Явно задоволена, швидкою ходою пішла до вагона-кафе.
Напис на дверях її не зупинив. Вона рішуче взялася за ручку і відчинила двері.
– Ну, держіться, професоре! – шепнув Горбатюк.
На якусь мить вони втратили її з поля зору, тільки чули кроки по коридору. І от…
– Здрастуйте, Маргарито Зенонівно! Сідайте, будь ласка! – усміхаючись якомога привітніше, сказав капітан Горбатюк.
Вона сіла не тому, що запросили, – просто ноги не втримали, підкосилися від розпачу. Але треба віддати їй належне. Вона вміла опановувати себе. – Ох, ха-ха-ха! – засміялася вона. – Як ви мене налякали! Звідки ви тут узялися?… А я, розумієте, їхала-їхала, так захотілося пити!.. Хоч скляночку води…
– Захоплений вашим артистичним обдаруванням. Ви даремно покинули сцену, – капітан, як то кажуть, враз стер усмішку з лиця. – Але… ближче до діла, невловима Королева Марго!..
– Що?… Що?… – вона так зблідла, що, здавалося, от-от зомліє. Але знову взяла себе в руки: – Ох, хо-хо-хо! Ну ви й гуморист! Жванецький! Яка Королева? Ви що?
Капітан мовчки витяг із бічної кишені диктофон, натис кнопку, і з динаміка залунав голос Маргарити Зенонівни:
"Алло! Я слухаю".
"Все в порядку, Королево, – почувся неприємний гугнявий голос. – Завантажився!"
"Серйозно? – схвильовано проказала вона. – Ти не жартуєш, Капітане?"
"Я вмію жартувати тільки руками. Ви ж знаєте".