– Та ви ж хоч із нами пообідайте, а то… – тато відчував перед Андрієм незручність, що не встигли впоратися. – Це можна! – погодився Андрій.
– Тільки вибачайте, що у нас майже самі консерви. Ковбасу, сир, яйця "барабашка" вночі покрав.
– Що?! Який "барабашка"?!
Усі гуртом, навіть Женя й Вітасик, перебиваючи один одного, почали розповідати. Андрій тільки посміхався.
– Дребедєнь! – сказав він нарешті. – То щось баба хімічить. Скільки живу, не було у нашому селі такого. Я й хату незамкнену лишаю, і ніхто нічого не бере. Дребедєнь!
Але цього разу тато з Андрієм не погодився, хоча сперечатися не став.
Після обіду знову взялися до роботи.
Тато чогось скис і працював так мляво, що дідусь нарешті не витримав:
– Васю, що це з тобою? Так нам знову ночувати доведеться.
Тато загадково усміхнувся:
– А я так і думаю.
– Що? Що ти думаєш? – стрепенувся дідусь.
– Ви поїдете, а я таки, мабуть, залишусь, переночую.
– А на роботу? Завтра ж понеділок. Робочий день.
– О шостій годині іде прямий автобус у місто. Якраз встигну.
– Я тата самого не залишу! – вигукнув раптом Женя. – Я теж ночуватиму.
– І я, – тихо сказав Вітасик.
– Та ви що? – розгубився дідусь.
– Папа, – схилив голову набік тато. – Ну, треба ж вирішити питання з тим Рукатим.
Дідусь зітхнув:
– Та якби ж воно вирішилось… А то…
– Вирішиться! – впевнено сказав тато.
Так несподівано, на радість хлопцям, вони затрималися у селі ще на одну ніч. Баба Секлета теж була задоволена:
– Дуже добре! Може, хоч цю ніч вловите Рукатого.
До вечора перетягли нарешті всі шули й шеретівки. Лишалася тільки піч із димарем та купище глини, битого тиньку й різного непотребу: якісь черепки, залізячки, ганчір'я. Хоча для хлопців тут траплялися вельми привабливі цікавинки. І вони потай відкладали під густий кущ бузку то іржавий ніж, то чорну чавунну пательню, то величезний дерев'яний гребінь (як пояснив дідусь – старовинний селянський інструмент для розчісування пряжі). – Я сьогодні ночуватиму в погребі! – рішуче сказав тато.
Дідусь усміхнувся:
– Хочеш-таки його впіймати?
– Впіймати не впіймати, а пересвідчитися хочу.
– Задубієте, – сказала баба. – У мене льох зимний, як ні в кого.
– Ковдру добрячу дасте?
– Дам. Тільки, боюсь, і ковдра не допоможе. Ви не знаєте мого льоху.
– Я б теж з тобою поліз, – винувато сказав дідусь. – Якби не мій ревматизм…
– А в мене ревматизму нема. Я… – почав був Женя, але тато його перебив:
– Ні! Категорично – ні! Ні в якому разі. Хочеш, щоб мене мама вбила?… Запалення легень підхопити хочеш?
– А ти?
– Я загартований. Мені не буде нічого.
Баба Секлета винесла з хати глечик із молоком.
– Треба щось поставити. Свої харчі ви ж поїли.
Тато загорнувся у ковдру і поліз у льох.
– Коли що – кричи! Будемо гуртом рятувати, – сказав дідусь, вкладаючись на розкладушці під грушею біля льоху.
Хлопці упросили, щоб двері веранди були розчинені навстіж.
…Дідусь підхопився так рвучко, що ледве не впав з розкладушки.
Двері льоху зі скреготом розчинялися. Дідусь потягнувся до сокири, яку завбачливо поклав на землі біля себе. Але так і не взяв. З льоху виліз тато.
– А ну його к бісу! – цокаючи зубами, промовив він. – Хай горить той Рукатий-"барабашка" і все на світі. От клятий льох. До кісток проймає. Більше не витримав.
– Іди лягай, грійся, – дідусь глянув на годинник. – Пів на другу. Ще чотири години можеш поспати. Я поставив на пів на шосту. Нічого підозрілого не було?
– Абсолютно! Крім страшенної холодриги й сирості. Боюсь, що до вашого ревматизму додасться ще й мій…
Женя й Вітасик прокинулися, коли вже зійшло сонце. Дідусь квапив їх, примовляючи:
– Швиденько, швиденько! Вмивайтесь і стартуємо. Проспали. Не запікав мій електронний. Видно, я забув натиснути. Навіть снідати вже ніколи. Через півтори години будемо вдома. Там уже поснідаєте.
– Та хоч молочка по кухлику випийте! Чого це натщесерце у дорогу вирушати? Не положено. Ану, лізьте у льох скоренько! – наказала баба Секлета.
Тато перезирнувся з дідом. Мабуть, в обох майнула одна й та сама думка.
– Давай! Лізь! – кивнув дідусь.
Коли тато виліз із льоху, на нього боляче було дивитися – такий розгублений і нещасний був у нього вигляд.
– Що?! Нема?! – вигукнув дідусь.
– Нема! – ледве вимовив тато.
Розділ XI
Мадам Дисконт – міф чи реальність, як кажуть газетярі
– Я розпитав по своїх каналах – під прізвиськом Мадам Дисконт жодної перекупки, скупниці краденого у нашому місті не зафіксовано. В усякому разі ніхто такого прізвиська не чув.
– Це ще не значить, що нема. Відсутність інформації ще не доводить відсутності суб'єкта.
Капітан Попенко скривився:
– Стьопо, ти мене ображаєш. Мої клієнти знають усіх (повторюю – всіх!) більш-менш професійних скупників краденого. Дешевий товар береться не з повітря – він спершу повинен десь зникнути. А Мадам Дисконт, як було сказано, може дістати все – і зовсім дешево… Отже, вона мусить бути зв'язана з моїми клієнтами.
– Логіка є. Але… Невже Вася мені збрехав, вигадав неіснуючу Мадам Дисконт?
– Не думаю. Що це йому дає? Людина, яка не відчуває своєї вини, має "залізне" алібі, ніколи не стане брехати. Бо брехня завжди може підвести, ускладнити становище.
– Тоді треба вважати, що Вася Забарило причетний до справи і хоче заплутати слідство, спрямувати його не в той бік.
– І це не виключено. Але давай подумаємо – що дає вигадана постать старої перекупки? – Стривай! Якщо Мадам Дисконт справді існує, Іра Іващенко може про неї знати. Кому-кому, а нареченій Жора міг щось купувати через ту Мадам.
– Молодець, пане Горбатюк! Професор Китайгородський мав рацію – ви маєте хист до криміналістики. Здавалося б, елементарне міркування, лежить на поверхні, а мені якось не одразу спало на думку. Дійте, Степане Івановичу!
…У приймальній комісії було, як завжди, багатолюддя і штовханина.
Оскільки капітана Горбатюка цікавило тільки оце одне конкретне питання, він вирішив не чекати кінця робочого дня і поговорити з дівчиною не відкладаючи.
Ірина зустрілася з ним очима і завмерла.
Були в її погляді і чекання, і надія, і страх.
– Можна вас на хвилиночку? – тихо спитав він, підійшовши до столу.
– Так, так, – хвилюючись, сказала вона.