– Ну, все це врешті не так важливо, – сказав тато. – Головне, що він сказав. І чого саме вибрав наших хлопців?
– Бо геройські хлопці! – підморгнув дід. – Шурика ж, бач, забракував. "Ненадійний".
– Геройські то геройські, але самим їм братися до цієї справи нічого. Раз вони кажуть, що на жарти це не схоже, треба й поставитися до цього з усією серйозністю. Я вважаю, що треба порадитися зі Степаном Івановичем і Анатолієм Петровичем.
– Абсолютно згоден! – підхопив дід. – Мати таких друзів і не скористатися – смішно.
Хлопці не заперечували. Вони самі вже думали проте, що без капітана Горбатюка і капітана Попенка їм не обійтися.
По дорозі – і в автобусі, і в електричці – всі були задумані й мовчазні. Тільки зрідка перекидалися окремими репліками (як це називав дідусь-драматург).
– "Імпульси ідуть звідти…" Що це значить? – знизував плечима Женя.
– І разом із тим: "Я не знаю, про що заявляти…" Головоломка-крутиголовка якась, – сказав Вітасик.
Тато і дід промовчали. Після паузи Женя знову:
– І чого це він думає, що міліція не зможе нічого?
– А хто ж тоді зможе? Ми з тобою? – спитав Вітасик.
– Нічого ви самі не зможете, – подав голос дідусь.
– Бо ніхто вас туди самих не пустить, – докинув тато.
Знову помовчали.
– І ліхтарики ж справні. Зараз горять. А тоді… – Женя кілька разів увімкнув і вимкнув по черзі всі три ліхтарики.
– Тож-бо й воно! – мовив тато.
– Не інакше як маємо справу з аномальним явищем, – казав дід.
– То що ж він – екстрасенс якийсь? – спитав Вітасик.
– Не виключено, – відповів дід. – Серед дітей екстрасенсорні здібності трапляються навіть частіше, ніж серед дорослих.
– То чого ж він сам не може впоратися з тими злочинцями? Йому ж легше… Ех, чому ми не екстрасенси! – зітхнув Женя.
– Мабуть, є в нього серйозні причини, раз він звернувся до нас, – сказав Вітасик.
На цьому репліки увірвалися.
Далі їхали мовчки.
Розділ XV
"Заходьте-заходьте, дорогі друзі!"
Капітан Горбатюк сидів за столом у своєму кабінеті, перебирав папери у справі про пограбування магазину, але ніяк не міг зосередитися. Все згадував учорашній вечір у Троянді.
Після розмови з Борею Ультразвуком вони вирішили зустрітися з Дармовисом. Але не одразу – щоб Боря не зв'язав це зі своїми свідченнями. Вони не виказали аніякісінької зацікавленості словами Борі про Дармовиса, вислухали до кінця всі його характеристики (а їх було чимало), подякували, попрощалися і пішли.
Відчуваючи потилицями пильний Борин погляд, вони попрямували спершу до симпатичного підстаркуватого подружжя пенсіонерів, що, зігнувшись, длубалися на городі, поговорили з ними про погоду, про ціни, про сесію Верховної Ради, потім пройшли далі, підійшли до сухореброго чоловіка у плавках і капелюсі, що з цвяхами у зубах невміло грюкав молотком, лагодячи паркан, знову поговорили про політичну ситуацію, про сесію Верховної Ради, про виступи депутатів, попрощалися і вже намірилися йти до Дармовиса, аж тут назустріч їм вийшли на стежку двоє – кремезний лисий дідуган і довготелесий худорлявий дядечко в окулярах і з борідкою.
Дідуган ковзнув по Горбатюкові гострим поглядом – і раптом спинився:
– О! Степане Івановичу! Яким вітром? Що робите у наших краях?
Горбатюк примружився – обличчя було начебто знайоме, але…
– Не впізнаєте? Ай-яй-яй! Я старий, і то… А ви!.. Слідчий називається!
Горбатюк згадав:
– А-а… Добрий день!
Два місяці тому він їхав у Москву в одному купе з цим дідуганом.
– Олександр Васильович? Не переплутав?
– Так точно. Не переплутали. Хоча впізнати мусили спершу ви, а тоді я… Знайомтесь – мій племінник, Васючок, тобто Василь Мартинович, кандидат історичних наук.
– А це мій друг, капітан Попенко.
…То була невесела поїздка до Москви. Два місяці тому їздив Степан Іванович з приводу реабілітації свого рідного діда – татового батька, сільського вчителя Микити Яковича Горбатюка, репресованого у тридцять восьмому році і безслідно зниклого. Багато років не було ніякої відповіді – чи його справа згоріла підчас війни, чи то хто його зна… І от нарешті знайшлися кінці. Відшукався Микита Якович Горбатюк у списках розстріляних у 1942 році на далекій Колимі. їхав Степан Іванович – як із похорону. Купейних квитків не було, довелося взяти СВ – спальний вагон, двомісний. І на другому місці виявився оцей дідуган, Олександр Васильович Силенко, полковнику відставці. Коли люди їдуть удвох, хоч-не-хоч, а доводиться балакати. І, ясна річ, зайшлося про ті страшні сталінські репресії. Не міг Степан Іванович мовчати. Наче свіжа рана була після отого "вища міра соціального захисту – розстріл". Соціальний захист! Аж тремтів Степан Іванович, кидаючи гнівні слова проти тої нелюдської сталінської системи. Олександр Васильович не сперечався: "Так, так, звичайно… Я не виправдовую. Але все-таки… Хоч порядок був. Працювали, боялися. Навіть злочинці. А зараз… Ніхто нічого не боїться. Ніхто не хоче працювати. А злочинність!.. Страшно подумати! І що та міліція може? Що ви можете? Які у вас можливості?" Говорили довго, до глибокої ночі.
Прощаючись, обмінялися адресами, телефонами… Але хто коли дзвонив ні з того ні з сього до випадкових супутників?…
І от раптом…
– У вас що тут – дача? – спитав Горбатюк.
– Уже десять років, – сказав Олександр Васильович. – А ви до Дармовиса?
Капітан Горбатюк мовчки здивовано глянув на нього. Відставний полковник усміхнувся:
– Ну, ви ж ведете їхню справу. Невже це секрет? А він мій сусіда. До речі, щойно поїхав, кілька хвилин тому. Забрав сина, тещу і поїхав. А збирався начебто ночувати…
Горбатюк перехопив погляд відставного полковника, і в тому погляді було наче торжество.
"Що ви можете, міліція? Які у вас можливості?" – згадалися раптом слова, сказані полковником тоді у поїзді.
Це вже була несподіванка. Прикра.
Було над чим думати зараз капітанові, перебираючи папери… Раптом у двері постукали.
– Будь ласка! Заходьте! – гукнув капітан. Двері прочинилися.
На порозі стояли Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко.
– Можна?
– А-а! Заходьте-заходьте!
Розділ XVI
Капітан Горбатюк "фантазує"
Степан Іванович слухав Женю й Вітасика так уважно й напружено, що навіть краплини поту виступили в нього на чолі.