– Щастить нам на чортівню! – усміхнувся дід. – Либонь, хлопці мають якусь особливу тонку екстрасенсорну властивість…
– Тату! – благально звів Женя очі на Василя Сергійовича. – Ти ж розумієш, що нам треба, отак-о треба о десятій вечора…
Тепер уже тато з дідом перезирнулися.
– Останній автобус на станцію іде о пів на дев'яту, – сказав дідусь. – Якби не так потомилися, можна було б і пішки… Але… І на електричку останню не втрапимо… Аж до четвертої ранку чекати доведеться… Краще вже ночувати, а о шостій зразу на роботу.
– Мабуть, доведеться, – зітхнув тато.
Шурик Дармовис і собі зітхнув:
– Жаль, я не зможу… Сьогодні тато на дачі ночує. Не пустить. Я вже мушу повертатися. А то не встигну…
Але видно було, що він недуже шкодує, що так складається. Шурик був не вельми сміливий, щоб не сказати боязкий.
– Спасибі тобі, що не полінувався, приїхав, попередив, – мовив Женя.
– Ну, чого це… – одмахнувся Шурик. – Але й ви… потім розповісте… Мені ж цікаво…
– Аякже! – сказав Вітасик.
Шурик побіг на автобус, тато з дідом пішли дзвонити додому, що вони сьогодні не приїдуть, ночуватимуть у баби Секлети. А Женя з Вітасиком нервово походжали по подвір'ю в нетерплячому чеканні. До десятої лишалося ще дві години, довжелезні дві години.
– Він хоче нам щось сказати. Дуже важливе! Я відчуваю, – сказав Женя.
– Я теж, – хитнув головою Вітасик. – Хто ж усе-таки він такий?
– Не знаю… Може, й злочинець. Хоча… чогось мені не віриться.
– Мені теж. Але… Якщо все-таки… і якщо він попросить, щоб ми йому допомогли… Злочинці, ти ж знаєш, іноді використовують пацанів… Що робитимемо?
Женя знизав плечима:
– Не знаю… Побачимо по ситуації.
– Мені б не хотілося бути стукачем.
– А мені б, думаєш, хотілося?… Але й допомагати злочинцям не дуже приємно. – Хто говорить…
– А мені все-таки здається, що він не злочинець.
– Мені теж…
Повернулися тато й дід.
– Ледве додзвонилися, – сказав дід. – Мобільний зв'язок тут зовсім поганий.
– Я вже думав, що комусь із нас доведеться їхати, – мовив тато. – Хоча мені й самому вже цікаво, що ж це за такий Нолик і чого він хоче.
– І мені цікаво, – усміхнувся дід.
– Тільки ж ви не… – насторожився Женя. – А то все зірветься.
– Та ні, ні, не бійтесь, – заспокоїв тато.
– Що ж ми – не розуміємо, чи що? – зняв руку догори дід. – Усе розуміємо! Ми здаля спостерігатимемо. Для страховки. Про всяк випадок…
– Ні-ні-ні! – замахав руками Женя. – Ні в якому разі!
– Та мало що може бути! Хлопці! Ви не жартуйте, – насупив брови дід.
– Ні-ні! Не треба! – вперто сказав Женя.
– Ну, добре, – примирливо поклав йому руку на плече тато. – Ми станемо біля хати секретаря сільради, що проти церкви. Коли що – кричіть, ми почуємо.
– Тільки не ближче.
– Гаразд.
І от наблизилася десята…
З вулиці біля церкви горів на стовпі ліхтар. А за церквою на цвинтарі – темрява непроглядна. Вечір був хмарний, небо беззоряне. Але те, що проти церкви біля хати секретаря сільради стоять тато і дід, вселяло впевненість. І хлопці сміливо йшли у ту темряву, орієнтуючись по пам'яті і навпомацки. Минули густі кущі. Он уже бовваніє склеп. Вітер, що був знявся, коли вони підійшли до цвинтаря, раптом вщух. Запанувала якась неприродна, дзвінка тиша. І враз вони почули з темряви негучний голос:
– Привіт! Ви таки хлопці надійні. Не вмикайте ліхтарик, не треба.
– Чому? – спитав Женя. Не стільки по суті, як для того, щоб подати голос. Було якось моторошно слухати, не відповідаючи.
– Не треба, – не пояснюючи, повторив невидимий Нолик.
– Ну, гаразд, – сказав Женя, хоча йому дуже хотілося увімкнути ліхтарик, який він стискав у руці. – А що таке? – подав нарешті голос Вітасик.
– Готується страшний злочин, – сказав Нолик.
– Де? – відчуваючи холод у грудях, спитав Женя.
– У Троянді.
– Звідки ти знаєш? – тремтячим голосом спитав Вітасик.
Нолик не відповів, а сказав:
– Я думав попросити того Шурика, але він ненадійний. Хоча до злочину стосунку не має, імпульси ідуть звідти. Треба щось зробити, тому що буде багато жертв.
– Треба, мабуть, негайно заявити в міліцію, – сказав Вітасик.
– Я не знаю, про що заявляти, – зітхнув Нолик.
– Як?! – здивувався Женя.
– Та й міліція, мабуть, не зможе нічого… – знову зітхнув Нолик і раптом схвилювався: – Ідуть! Двоє! Тікаю! Врешті, все сказав… Думайте самі. Прощайте!
І хлопці враз побачили, як на тлі прояснілого неба над темною громадою дерев майнула і зникла тінь. Якусь хвилю хлопці мовчали, прислухаючись. Потім Женя увімкнув ліхтарик. Біля склепу нікого не було.
– Ой! Дивись! – вигукнув раптом Вітасик. – Ану, посвіти сюди!
У траві біля склепу стояли кросівки Нолика – яскраві, червоно-сині, з білою оторочкою. На товстій підошві.
Вітасик нахилився, хотів підняти і… не зміг.
– Що таке? – спитав Женя і теж нахилився, взявся рукою. – Тю! Вони що – прибиті чи смолою приклеєні?!
Підняти кросівки з землі було неможливо. І раптом ліхтарик згас. Женя його не вимикав. Ліхтарик згас сам. Хоча Женя вчора поміняв батарейки. І вмить хлопців охопив страх. Вони обидва мимоволі скрикнули.
– Що таке? – почувся з-за кущів схвильований голос діда.
– Де ви? Ідіть сюди! – вигукнув тато. – У нас чогось ліхтарики не працюють.
– І… і у нас, – пробелькотів Женя.
– Слухайте, у мене якийсь шум у голові дивний, – сказав дід.
– І в мене, – признався тато.
– І в мене!
– І в мене! – наче луна прокотилася, повторили хлопці.
– Ходімо звідси! – скомандував дідусь. – Хутко!
Розділ XIII
Боря дає характеристики
Прізвище Борі Ультразвука було Кучкін. Цю інформацію капітан Горбатюк одержав, коли обідав у ресторані "Центральний". Але та інформація виявилася зайвою. Позаяк Бориного прізвища у Троянді ніхто не знав. А от прізвисько Ультразвук і те, що він офіціант із "Центрального", либонь, знали всі. І перший же дядечко, лисину якого прикривала носова хусточка, зав'язана з чотирьох кінців на вузлики, дізнавшись після короткої розмови, хто такий Кучкін, радісно вигукнув:
– А! Боря! Ультразвук! З "Центрального"! Так би й сказали. А то "Кучкін", "Кучкін". Аякже! Он його палаццо. Край води. З особистим причалом. І фамільним прапором на вежі. Хто ж його не знає!
Борине "палаццо" було справді примітне. З червоної клінкерної цегли, з балкончиком, із зубчастою вежкою на даху, над якою справді маяв невеликий синьо-голубий прапорець з намальованою на ньому пляшкою. Біля дощатого причалу погойдувався на воді моторний човен. А посеред двору стояв довгий новий автомобіль, і коло нього порався високий сутулий молодик, любовно протираючи лискучі деталі ганчіркою.