— Тобто як?..— спантеличився Мюфке, і враз хитрі зелені вогники забігали йому в очах...— А... розумію, розумію... Ах, ви ж меломан який! Хе-хе-хе...
І він грайливо підморгнув Іванові Семеновичу. Той насупивсь і суворо, просто в рецензентові вічки, що враз закліпали злякано, дивлячись, сказав:
— У мене справа до неї... Да-а... важлива справа... Так от мені треба бачити її сьогодні... зараз...
Зараз? Це не так просто... А втім, звичайно, раз така важлива справа, він, Мюфке, спробує... Так, так, він не обіцяє напевне, він тільки спробує... Але...
І, ще раз чи то натякливо моргнувши, чи злякано кліпнувши, він пірнув у густий натовп у проході.
Іван Семенович ще постояв, задуманий, серед проходу, перешкоджаючи иншим і не помічаючи цього, потім враз повернувсь і пішов до свого крісла.
Витяг хусточку й довго витирав спітніле чоло та шию.
Що сталось? Що сталося, будь воно тричі прокляте! Ой, ні, тільки не дратуватись. Треба спокійно, зовсім спокійно все це обміркувати... Та що ж тепер міркувати,— сталось! Ось там, за цими стінами, маленький руденький Мюфке в'язнутиме зараз від його, Івана Семеновича, імени до незнайомої, зовсім чужої жінки... Для чого? Кому це потрібно? Тільки не Іванові Семеновичу!.. Нащо йому бачити цю Ірину Едуардівну, що має він їй сказати?.. Що от багато років тому працював він на тім заводі, де тато її за інженера був? І що несила їй було розгойдати важку дошку на гойдалці.. Чорт знає що!
Але ж як могло все це статися мимо волі його, для нього так несподівано?
Іван Семенович неспокійно заворушився.
Несподівано? Да-а? Таж від учора стоїть на думці йому
ця висока, в хустці квітчастій жінка.....Адже це про неї — не
словами, а якось глибше, сам того не свідомий — думав усю безсонну ніч і весь неробочий, а такий притомливий день... Та й тепер... Хіба не приємно йому тепер знати, що от розсунеться за кілька хвилин завіса — і всі побачать її, таку жагучу, а й спокійну Кармен, а він трошечки иншу — струнку дівчину в обіймах синього неба?
І пив жадібно тривожну музику, що лилася з кінчика диригентової палички...
Власне, чого він хвилюється? Звичайно, сталося все це трохи кумедно, форм якихось таких набрало... Але ж він просто, щиро все їй пояснить, і вона зрозуміє...
Та, коли вийшла, квітами й оплесками, як і вчора, зустрінута, спокійно і, здавалось, презирливо вдивляючись у море голів перед себе, знав, що нічого не зможе їй пояснити, бо й сам анічого не розуміє... Найкраще: встати і тихо, черевиками не рипівши, вийти собі геть, щоб ніколи й на очі не навертатись оцій жінці, спокійній такій, мов нічого й не сталось. А втім хіба це новина для неї? Звикла, мабуть, що лізе до неї усяка... наволоч...
І, червоніючи густо, голову схилив, не дивлячись більше на сцену, слухав тільки, як важчають руки та ноги і дзвоном наливається голова...
В антракті протисся до нього Мюфке, заклопотаний і урочистий.
— Ходімте! — схопив він за руку Івана Семеновича й потяг його до виходу з залі.
Розштовхуючи перед ним натовп, розповідав, посміхаючись, що здивувалася дуже, спочатку й відмовилась рішуче, та не такий Мюфке, раз узявсь — зробить! — сказав, що справа до неї в товариша Орловця важлива...
— Яка справа? — не зрозумів Іван Семенович, та, пригадавши, що сам це вигадав для Мюфке, потакував, червоніючи гаряче:— Так, так... Справа в мене...
Як підійшли в коридорі до маленьких, зразу непомітних дверцят з написом над ними "Стороннім входити заборонено", завагався Іван Семенович, але ж — міцно тримав його за руку Мюфке,— не спинився...
Йшли вузенькими покрученими коридорчиками, потім напівпорожніми кімнатами, з дивними, безладно накопиченими меблями. Що далі все частіше пробігали повз них якісь заклопотані, спітнілі й немов до краю розгублені люди; наскакуючи на Івана Семеновича, вони незрозуміло поглядали на нього, спантеличені, що перешкоджає їм щось бігти вільно, потім, прискоривши ходу, зникали також несподівано, як і з'являлись.
— От вам і фабрика розваг,— пояснив Мюфке, як розсунулись широко стіни, а стеля шугнула високо, в густих угорі тінях зникаючи. Праворуч, у високім напівтемнім проваллі, рівно й притишено гули десь, під підлогою, мабуть, машини, а в самім центрі провалля колу вали повільно якісь чудернацькі споруди — мішанина дерева, картону й розмальованого полотна; навколо метушилися сірі тіні людей, щось тягнучи та переставляючи. "Як на заводі..." — подумав Іван Семенович, помітивши, що більшість з них у синіх робітних халатах, і поспішив за Мюфке, тікаючи від пронизливого крику, що лився зверху звідкись:
— Санько-о! Чорті Куди тебе затаскало?
— Швидче! Швидче! — сіпав його за руку Мюфке, звертаючи у високий, ясним світлом залитий коридор.— Стійте тут. Я скоро,— поставив він його в кутку під стінкою й відразу загубився в метушливому, яскравому натовпі. "Артисти"...— занотував собі Іван Семенович, почуваючи на мить, що й він не звичайний Іван Семенович, а немов виконує якусь чудну, йому самому неприємну роль... І, мов жирний грим, стирав з обличчя дрібні крапельки липкого холодного поту...
— Ідіть! — вродився перед ним Мюфке і, додавши:— Я вас чекатиму! — пхнув у маленькі двері.
— Хто там? — поплив назустріч Іванові Семеновичу такий знайомий тепер голос з-за темної шовкової завіси, що поділяла надвоє невеличку кімнату.
— Це я...— видобув він нарешті хрипку відповідь, все ще під дверима стоячи...
За занавіскою почувся притишений смішок.
— Це про вас говорив Ля-Бемоль? Мюфке?
— Так, про мене... Я — Орловець...
— Ну то вибачте, товаришу Орловець, що не можу зразу вам показатися — передягаюсь. Сідайте там на канапі, й поговоримо...
Іван Семенович сів і, не роздивляючись навкруги, вп'явся очима у великий портрет Завадської, що висів напроти. Мовчав важко, прислухаючись до тихої шамотні за завісою.
— Ви ще тут? — здивовано запитали звідти, і молоденька дівчина в білому високому фартусі пробігла повз нього до шафи в кутку й знову назад, за завісу.— Що ж ви мовчите?
"Я зараз",— хотів сказати Іван Семенович, та дика лють на себе забила дух йому — ну за яким чортом він тут, у прибиральні якоїсь співачки, на сміх її покоївки!..