Отже, не можна вам усього, що я робив, показати, і доведеться тільки в загальних рисах.
Переїхав Ото я з маєтку і зробив план — як і що далі буде. І насамперед про дітей задумався. Чому буржуйські діти всякими науками легко володіли? Звичайно, життя в них легке було, і в достатку, і не робили вони нічого, але це не все. Біля кожного з них з перших років усякі бонни та вчителі крутяться — от в чому сила! Дитина змалку до культурности призвичаюється. Вчитель не тільки в школі біля неї стирчав, а з ранку до вечора від неї не відходив — от дитина й навчалася на кожному кроці. Дозвольте сказати, бавившись, і то вчилась! І згадав я тут собі Аристарха Третього, сина поміщика Підопригори...
І постановив я в собі: раз хочу я, щоб діти культурність пізнали, треба, щоб їх до вчителів поприв'язувати. На три години до школи бігати та таблиці вивчитись — це дурниця; треба, щоб у них перед очима повсякчас педагогічний приклад був.
І зробив я, громадяни, таке: позачиняв геть усі школи. Стали в мене тоді всі вчителі вільні та мало, чотирнадцятеро тільки. То я повибірав з мешканців, письменніші котрі: попові дочки, з пошти чиновників три, фельдшери, студенти, що через революцію в батьків на шиї сиділи, і всякі инші — і з них так само педагогів поробив, усього п'ятдесят.
І велів я їм з хати до хати весь час ходити і завжди діти навчати. Щоб ті, дозвольте сказати, й росли під їх доглядом. Чи так вдома дитина сидить, чи, може, гуси пасе — дивишся, і педагог коло неї вештається. Погомонить трохи — до иншої йде, а до цієї дитини — инший педагог. І так цілий день. А щоб і вечори, й ночі не пропадали без користи, то заборонив я вчителям кватирі окремі мати, а щоб вони й жили вкупі з дітьми — то в одній хаті, то в другій по черзі. Так що стали в мене мандровані гувернери.
"Ну,— думаю,— місяців за шість діти не тільки задач умітимуть або віршів, а й поводитимуться по-культурному!"
Та тільки що то вона, темність наша, громадяни мої дорогі! Почали, дозвольте сказати, батьки незадоволеність показувати. Педагоги — то без уваги! Звичайно, вони проти такої праці були — про старе мріяли. "Ніде такого,— шепчуть,— немає".
А то й батьки!
— Туди,— кажуть,— к бісовому батькові, що позаводили! Не можна тобі й у хаті ні спочити, ані з жінкою побути — просто двері не зачиняються через тих капосних педагогів!
З цього побачив я, громадяни мої дорогі, що мало за дітей турбуватись, треба ще й на дорослі покоління сили
б* 163
витрачати, щоб і вони користь свою розуміли й не росли, як у лісі...
Розбив я всіх дорослих мешканців на сотні і звелів їм по черзі на майдан щовечора виходити. Тут їм лекції читано. Деякі вчителі з наук різних, а головне я та Митька Хверт: я — про культурність взагалі, а Митька Хверт, так той про історію й політики дещо.
Дуже йому це сподобалось; прийшов до мене ввечері — аж регочеться:
— От так Сичов! — кричить.— Це ж ми тепер як професори які, в рот тобі книш гарячий!
Пішов він, а Олімпіяда Савична Сметанкіна — секретар мій — хвилюється:
— Фі, як він словами висловлюється!
— Нічого,— кажу їй,— це викоренити можна. І зараз же всюди наліплюю закона, де:
1/ забороняю лаятися некультурними словами; і 2/ наказую звертатися на "ви" і на ім'я та по батькові.
А сам складаю з Олімпіядою списочок всяких наукових та ввічливих слів, штук 400, і велю, щоб усі дорослі вивчили їх напам'ять і для краси мови вживали.
І іспити призначив.
Ех, громадяни мої дорогі! Коли б мені хоч років зо два часу дали — не пізнали б місцевости! Бо я широко все заводив, і мета була: щоб усі культурні та благородні... І дуже кортіло мені Олімпіяду засоромити, щоб не сміялася вона з простих! А, звичайно ж, не можна через десять день вимагати наслідків од таких великих реформ! От хоч і французька мова, дозвольте сказати.
А це, треба вам знати, як покінчив я з першими кроками, то вирішив і до цього благородного привілею взятися. Спочатку я та Митька Хверт, а далі й инші почали в Олімпіяди вчитися по-французьки висловлюватись. Вчимось — і просто, дозвольте сказати, нові люди стаємо! Тихі, делікатні; поки те слово яке вимовиш — так аж павзу для думки робиш!
"Ні,— думаю,— не можна цю приємність тільки для себе мати! Треба, щоб уся молодь, а особливо котрі дівчата, зазнали її. Нехай будуть як панянки". Ну, й закон такий видаю, звичайно.
Але ж де їм через своє некультурне життя зрозуміти таку тонкість!
Зустрінеш, було, котру, вклонишся як слід і:
— Бонжур, Мотре! А вона:
— Хі-хі...'Та чи ви показалися!
Наприємність, звичайно, а все ж вірив я, що будуть наслідки. І були б, громадяни ви мої дорогі, коли б не сталася тут катастрофа.
А почалося все з малої дрібниці — ніби в Миргороді більшовики стали. І приходить до мене одного ранку Митька Хверт і каже, що телефонада прийшла, шоб усе припинити.
— Як припинити? Тепер усе на місці!
— Так-то воно так,— каже,— а тільки дивись, щоб не нагоріло. Я, звичайно,— каже,— матрос по продовольчій частині і в культурності ні аза не розумію, а тільки знай, що тепер партійні з'явились, і можуть вони кінець твоїй діяльності зробити. Бо в них усе з програму.
— Які такі партійні,— на розум його наводжу,— коли культурність для всіх! І як турбуюсь я для всіх поколінь і душа в мене чиста, то без уваги мені телефонада така, і реформи свої я не припиню!
— Як хочеш,— каже Митька Хверт,— та тільки, щоб не трапилося чого через отих партійних.
І пішов.
Тижнів зо два вже тривала діяльність моя, і все гаразд велося, так що й схвилювала мене трохи ця телефонада. А далі нічого, забулося, і кілька день усе спокійно було. Закони мої виконуються, діти вчаться, молодь по-французьки дещо вимовляє. Походжаю я вулицями — щасливий просто! А ввечері посідаємо з Олімпіядою за воротами,— резиденція моя край села була,— дивимось, як серед поля сонце заходить, і розмовляємо про все. А вона зовсім на секретарських харчах віджила і до мене дуже прихильна...
— Які ці мущини,— каже, було,— здатні до всього! А ви, товаришу Коля,— це вона мене так звати взяла,— так просто самородний! Ніщо були — кухар, а тепер всі до вас прислухаються.
А то реготатись по-французьки почне і всяке витіває: