— Бонні намагався переконати китайців, що наша фірма скоро потрапить до ЮСф і гроші, які я вибив, загребуть американці. І
— Не може бути! — обурилась Джо.
— Він натякав, але досить переконливо,— зловтішно посміхнувся Руперт.
— А коли китайці обіцяли нам заплатити? — спитав я.
— їм не потрібно платити,— спокійно відповів Руперт.— Я скасував борг. Відмовився від грошей.
— Від п'яти мільйонів?!
— Так. Я все повернув їм.~ Нам перехопило дух.
— Навіщо?— вигукнула Джо.— Ти збожеволів!
— Якщо я божевільний, то навіщо сваритися?
— Але ж ти не мав ніякого права...
— Мав! Адже я — Ройс, а це гроші Ройсів, і я маю право розпоряджатися ними, як і всі інші члени родини.
Він був у доброму гуморі. Джо дивилась на нього тривожно, а я — приголомшепо, хоч і знав, що від Руперта можна ждати чого завгодно.
— А що скаже Фредді? — запитав я.
— Та, мабуть, ошаліс...
Розділ тридцять четвертий
В Англії катастрофа вибухнула не відразу, життя подарувало нам ще один погожий день. Ми прилетіли в середу, а в четвер вирішили відвідати Альберт-хол, де в ліцеї Роланда учням роздавали нагороди. Нас відділяв від розмореної столиці Китаю лише один день путі, але в це важко було повірити, такою величезною здавалася прірва, що пролягла між двома світами.
Нагородження учнів — велике свято для всіх, і Джо вимагала, щоб ми найняли лімузин. Вона ще до нашої подорожі в Китай замовила чотири місця в Альберт-холі, і ось ми влились у суцільний потік "ролоройсів" та "ягуарів", щоб у повному параді з'явитися в шикарному залі.
Всі були аж надто веселі, ніби передчували біду. Джо мала розкішний вигляд у шовковій сукні з золотим ланцюжком навкруг шиї, що нагадував тоненьку змійку, а її зачіска скидалась на шолом з чорного дерева. Тесе була
219 9*
мов лялечка, та й усі діти одягнені не гірше — у найліпші свої сорочечки, штанята, сукенки й черевички.
— Наступного року й ти будеш серед них,— мовила Джо, вказуючи дівчинці на партер, де сиділи школярі.
— А де наш Роланд? Я не бачу його. ' — Він зараз прийде...
Поки до залу входили шеренги учнів, органіст завзято грав Баха: від звуків, що відбивались від алюмінієвого купола, аж вібрували крісла. З'явилися викладачі в мантіях та середньовічних скуфійках, з білими комірцями на шиях, мов у адвокатів французького суду. Всі ми шукали очима Роланда, й нарешті Руперт побачив його: він потонув із своїм класом в кипучому морі дитячих голівок.
— Он де він! — сказала Джо.
— Я бачу,— мовив Руперт.— Він ніби менший за всіх у своєму класі.
— Дурниця! — обурилась Джо.— Такий, як і решта хлопчиків.
Почалися промови, і я помітив, що Руперт роздивляється на інших батьків — розфранчепих, веселих, добродушних.
Роланд не отримав ні prix d'excellence *, ні prix du tableau d'honneur 2, зате дістав заохочення з математики. Джо лунко заплескала в долоні, коли його викликали.
— У нашій школі роздавали нагороди в гімнастичному залі, де тхнуло клозетом,— заявила вона.— То було єдине місце, де поміщалися діти й батьки, і останні важили для начальства більше, ніж ми. А в Роланда такий'вигляд, ніби нас зовсім не існує.
— Б'юсь об заклад, що він на нас поглядає,— втрутився я.
Руперт кивнув. Він розумів свого сина; тільки перед цим ми говорили з ним про Роланда. Руперт скаржився, що забобони — найбільший ворог дитячої свідомості; головне — не дати дитині піддатися отим заяложеним "істинам", якими ущерть напханий світ.
— Як вони гарно себе поводять! — шепнула жінка з сусідньої ложі.
— Так...— задумано відказав Руперт.
Коли церемонія скінчилася, органіст наповнив залу хвилями маршу Бетховена, і всі рушили до виходу.
1 Перша нагорода (франц.).
— Скоріше! — підганяла Джб.— Я хочу подпвптпсь на товаришів Роланда. ;
Ми побачили його біля під'їзду № 9 — він розмовляв в двома хлопчиками, і вони голосно реготали: побачивши нас, Роланд хутенько попрощався з товаришами.
— Хто вони? — спитала Джо, "коли ми підійшли. "— 3 нашого класу...
Джо це не задовольнило, а Руперт тільки посміхнувся. Навряд чи довгим буде Роландове дитинство: життя підганяє, рано пробуджує всілякі бажання й пристрасті, а сувора дійсність загрожує катастрофою; отож сьогодні, як ніколи, діти потребують захисту дорослих.
— То як? — запитав він, беручи за ручку Тесе.— Підемо додому?
— Ні, ще трохи погуляємо,— мовила Джо.
Вона обвела нас навкруг Альберт-хола — їй хотілося похвалитися своєю гарною, святково вбраною родиною, і, відповідаючи на вітання знайомих, вона почувала себе дуже щасливою в своєму маленькому світі.
Ми йшли позаду, і Руперт шепнув мені, як йому не хотілось би руйнувати її віру. Та що поробиш: чудові личка дітей настійно підказують, що їхнє майбутнє в наших руках і що ми мусимо їх рятувати.
Розділ тридцять п'ятий
Я знав, що Руперт повернувся з Китаю зовсім іншою людиною, та, поки він пе виклав своїх намірів, не уявляв собі, яка разюча ця зміна. Його наміри були цілком визначені, і я не сумнівався, що з його рішучістю він неодмінно здійснить усе, що надумав.
— А що ви збираєтесь робити? — насторожено запитав я.
— Тільки не лякайтеся, Джеку,— відповів він.
Я ще ніколи не бачив Руперта таким задоволеним. Подарувавши китайцям п'ять мільйонів, він поводився як людина, що нарешті знайшла свій шлях.
— По-перше,— заявив він,— я хочу забрати у фірми всі свої гроші.
— А хіба це можливо? Адже її акції не продаються.
— Можна продати комусь із членів родини. Хоча б Фредді.
— А чому не вашій матінці?
— Нізащо! — вигукнув Руперт; він лежав на осонні проти будинку, тримаючи на животі чай, принесений Андже-ліною.— Вона заплатить, а потім покладе в банк на моє ім'я або на ім'я дітей. Ні!. Цього разу я вирішив покінчити з фірмою назавжди.
— А Фредді хіба не збереже для вас акції?
— Фредді? Той нічого з рук не випустить.
— Проте...
— Заждіть! — розсердився Руперт.— Ви не даєте мені й слова сказати. Хіба вам не Цікаво знати решту?..
Намір у нього був досить простий. Одержавши гроші, він хотів створити щось на зразок фо'нду "корисних починань".
— Що ви маєте ла увазі? — запитав я.
— Наприклад, домогтися прийняття Китаю в ООН.
— І ви на це будете витрачати гроші й час?
— Не тільки. Є на світі багато інших корисних справ.