Пепі вхопила жмут власного волосся й смикнула з усісї сили.
Прокурор зауважив, лосміхаючись, що коли міс Кемпбелл витворяє таке в суді, то під час демонстрації, коли в неї була грізпа зброя — транспарант, вона, очевидно, поводилася ще агресивніше.
Захисник ліниво підвівся й зауважив:
— Я сам не раз бачив, як мій шановний колега втрачав самовладання в суді, та хіба це означає, що він б'є поліцейських?
Всі розсміялись — англійська цубліка нарешті дістала можливість трохи розважитись.
ІІепі визнали винною, і суддя, схиливши голову над блокнотом, присудив їй шість місяців ув'язнення та п'ятдесят фунтів штрафу. Він виправдовувався, що це найменша покара, мовляв, їй пощастило, що закон не передбачає проміжних термінів між шістьма місяцями й трьома роками; зваживши на щирість 'її переконань та молодість, він вважає за можливе виявити до неї поблажливість.
Я більше не бачив Пепі. Лише для Кеті й Скотті дозволили побачення з нею в підвалі суду. Ми з "Рупертом чокали нагорі; поруч стояли Прісс, Айєн та їхні однодумці з бородами й довгим волоссям, у вовняних светрах і чорних панчохах. >
Руперт сердився.
— Ну й суд! — казав він Паркові.— Просто знущання. Оце правосуддя!
—' А що таке, на вашу думку, правосуддя? — похмуро спитав Парк.— У кращому разі — компроміс. Пепі ще пощастило — суддя поставився до неї досить прихильно.
— Я цього не помітив.
— Так. Він узяв до уваги ваше свідчення. Тому я й наполягав, щоб ви виступили — адже ви не якийсь там бітник, а людина з вищого товариства:
— Невже й це має значення?
— Звичайно,— засміявся Парк.— Ваша чиста сорочка позбавила Пепі багатьох місяців в'язниці.
— І все ж таки вопа сидітиме через брехливе звинувачення.
— Скажіть краще, через свої переконання. Людей скрізь переслідують за це.— Парк кинув погляд на "демонстрантів"; тут вони виглядали якимись беззахисними й самотніми.— Ну й вигляд у цих борців за мир!
— Зате вони не здаються.
— А чому ж такі неохайні?
— Чистенькі не стануть цим займатися.
— Авжеж,— зітхнувши, погодився Парк.
Він був ще неохайніший, хоч це менше впадало у вічі.
З'явилися Кеті й Скотті; вони несли сумку Пепі, напхану книжками. Кеті нудило: в'язничний сморід просочився й до підвалу; як і її донька, Кеті не зносила його й міцно трималася за руку Скотті, що й тепер був незворушний. Цей фермер здавався тут виходцем з^іншого світу, і вже сама його присутність підбадьорювала всіх. Коли вонп з Кеті підійшли до однодумців Пепі, я відчув, що всіх їх пов'язує непохитна єдність.
— Яке неподобство цей суд! — ніяк не міг заспокоїтись Руперт.
І я раптом збагнув, що не треба було мені зволікати. Чому я так Г не освідчився Пепі? Тепер вона недосяжна, десь там, за ґратами, хоч нічого цим не довела. їй навіть не дали пояснити, чому вона не визнає себе винною... Пепі по раз говорила, що англійців слід привселюдно шмагати з4 £е, що вони дозволяють чинити всілякі неподобства, та па суді так і не змогла висловитись. Зате Паркові вдалося пбм'якшити вирок, і ось Пені відвели до в'язниці, а я ШяК не можу позбутися відчуття, що мене обікрали, а в Пепі відняли її переконання і вона даремно боролась.
Та й Руперт, якому не дали сказати правду, був глибоко ображений і пригнічений.
Розділ двадцять восьмий
Фредді боявся, що нас підслуховують, тому ми сіли в кутку конференц-залу, де подавали каву. Він сказав Руперту, що знайшов вихід і для себе, і для нього. Тепер вони покажуть тим нікчемам!
— Коли це знову якесь шахрайство, то я й слухати но хочу,— заявив Руперт,— Мені обридло.
Фредді ніби й не чув.
• — Я хочу, щоб ви поїхали до Китаю. Можете взяти 8 собою і Джека. Далекувато...
— Ось послухайте,— напирав Фредді.— Хоч ви й гадаєте, що А хочу позбутися вас, та це не так.
— Ну, ну, давайте,— кивнув Руперт, підозріливо дивлячись на нього.
— Сьогодні вранці я бачився з двома міністрами й експертом англійського банку Філом Баррі. Вони вважають мою ідею просто чудового. Пінк Бендіго намагається мене втопити, і Рендолф — теж. Отож я й хочу, щоб ви поїхали до Китаю.
— .Навіщо?
— Китайці повинні сплатити нам як компенсацію біля дванадцяти мільйонів фунтів. Цю суму вони хочуть зменшити До Чотирьох мільйонів. Мені потрібні ці гроші, і треба црдерїи все, що можна, на випадок, якщо мене притиснуть...
— А що мені там робити— — створити філію?
— Ні. Якось домовитися з китайцями й забрати гроші; тоді ми могли б почати з ними торгівлю. Мені сяйнуло це під час обіду, який ми давали на честь японської делегації; я подумав: які ми дурні, що відмовились торгувати з китайцями, рано чи пізно туіщ неодмінно влізуть японці. Ендрю Ротбарт уже два роїш веде переговори з китайцями про компенсацію; він літає туди з Гонконга. Правда, китайці твердять, що доки й ліхтери нашої фірми в Шанхаї і Кантоні варті не більше чотирьох мільйонів — тобто менше однієї третини. Отож треба з ними добре поторгуватись,-Вся біда в тому, що в принципі вони погодились, а платити не платять. Треба їх переконати... Ми взяли б і два з половиною мільйони, аби вони лиш заплатили.
— Все це дурниці, Фредді,— зауважив Руперт, смачно наминаючи пиріг з печінкою.— Навіщо їм платити, коли в цьому немає необхідності? Навряд чи ви їх примусите.
— Китайці хочуть з нами торгувати й не проти, щоб ми будували їм кораблі, хоча б у Гонконгу. їм вигідно також відродити традиційну торгівлю, яку вони вели завдяки нам із Південно-Східною Азією, і я й на це згоден, якщо моя витівка із злиттям провалиться.
— А чого б раптом вони нам заплатили, коли ухилялися так довго? *
— У них тепер посуха. Як свідчать наші експерти, вони хочуть завезти з Канади багато зерпа — щось близько чотирьох мільйонів бушелів. Для цього потрібні кораблі. Колись Ройси їх постачали. Отож китайцям тепер вигідно розрахуватися з нами, щоб мати можливість дешево фрахтувати наші зерновози. Тепер саме час видерти у них борг. Ну, як?
— Не знаю,— мовив Руперт, все ще не вірячи йому.
— А ви, Джеку?
— І я так само.
— Тоді ось що...
Переговори з китайцями ускладнювались тпм, що опис майна Ройсів у Китаї складав багато томів, і вони сперечалися за кожний пупкт. Крім того, потрібно було взяти з собою члена торговельної палати для виявлення вкладів інших англійських фірм.