— Але ж тепер немає війни, а торгівля шириться. Де ж твоя логіка? Ти нахабно брешеш! — не вгавав Рендолф.
— Зате тепер більша конкуренція. Це справжнє прокляття для комерції! Грошей вкладаємо дедалі більше, а прибутку нема. Ви отримуєте свої вісім процентів лише завдяки тому, що я запровадив раціоналізацію і модернізував наші підприємства.
— Ти що, вважаєш, що ми напередодні краху? — доскіпувався Рендолф.— Коли так, то знову брешеш! Хочеш ошукати цих недоумків.
— Ні, дядечку,— якомога спокійніше відказав Фредді.— Я лише хочу переконати, що головне — зберегти фірму, але чим більша вона, тим легше її проковтнути, ось де собаку зарито. В цьому іронія сучасного капіталізму.
— Тому-то сам і лізеш до пащеки німецьких спекулянтів та балтіморських нафтових шахраїв? У тебе гігантоманія з переляку, от і руйнуєш усе, що ми здобули.
— Руйную?!— вибухнув Фредді.— Розмах операцій ще нічого не значить, навпаки, він криє в собі небезпеку. А от коли ви зливаєтесь, щоб узяти під контроль ринок збуту, й дістаєте засоби для розширення цього ринку — то обов'язково виживете. Ваші методи застаріли, дядечку Рендолф. Британська імперія вмерла і вже не воскресне. У нас лишається єдиний вихід...
— А-а-а...— з люттю й огидою простогнав Рендолф.
— Повторюю: фрегатами тепер нічого не вдієш,— палко доводив Фредді.— Ми можемо врятуватись, лише вдавшись до міжнародного капіталу. ~
— Гаразд, гаразд! Я теж це розумію...— несподівано погодився Рендолф.
— Ми не можемо більше залишатися самотні,— наполягав Фредді. Всі нашорошились.— Давайте глянемо з іншого боку. Що зараз становить основу морських перевезень?
— Нафта,— промимрив Рендолф.
— Саме так. А спробуйте ви позмагайтеся з нафтовими концернами! Вони тепер будують власні танкери. Отож вигідний шлюб з ними — краще, ніж безглузде змагання.
Дядько Рендолф аж підскочив:
— А що буде з судноплавством? Ми ж суднобудівна компанія, а не якась нікчемна маклерська контора.
Фредді не витримав.
— Сідайте, дядечку,— мовив він, кладучи руку старому на плече. Я думав, що Рендолф одкине її геть, але він тільки набурмосився й сів.— Ми не відмовляємось від судноплавства, а поширюємо його. Але неодмінно загинемо, якщо не об'єднаємося з тими, хто може гарантувати нам перевозки...
— Чому б тоді нам не об'єднатися з ICI або з Бендіго? — запитав дядечко.
— Тому, що саме вони й проковтнуть еас. Для ЮСО та "Фарбверке" ми тим і підходимо, що ми — англійська фірма, а для Бендіго — ні.
— Ти зраджуєш національні інтереси. Це тобі скажуть і інші судновласники, коли замість того, щоб кликати їх на боротьбу з американцями, як ти робив ще тиждень тому, ти раптом об'єднаєшся з ними, аби уникнути митних обмежень, запроваджених проти англійської торгівлі.
— Будь-яка наша судновласницька фірма вчинила б так само, якби могла.
— Тоді^залишається кинути все під три чорти й підняти на щоглах їхній зоряний прапор або німецького орла.
Вони ще довго сперечалися, але ми розуміли, що Рендолф програв. Він і сам це збагнув, обірвавши свою тираду, на йівслові, і вийшов геть, проклинаючи нашу дурість і наш егоїзм.
Тоді Фредді оголосив, що кожен може замовити свій улюблений напій. Відразу ж з'явилося четверо' дівчат, обслуга винесла стільці, а натомість внесли величезні підноси з сандвічами, всілякими тістечками и шампанським.
Ми з Рупертом хотіли втекти, коли раптом помітили Кеті.
— Я й не сподівався вас тут зустріти,— звернувся до. неї Руперт.
— ^ому?
— Не думав, що ви цікавитесь такими справами.
— Л я й не цікавлюсь. Мені начхати, що буде з фірмою. ^— Ви ж теж дещо втратите. '
— Людожери ви,— стенула Кеті плечима.— Рендолф проковтнув не одного, а серед них і твого батька, поки досяг свого. Тепер Фредді хоче зжерти Рендолфа, а за ним Джека й інших дурників, схожих на вас.
Я розсміявся, хоч Кеті говорила цілком серйозно.
— Людожерству Ройсів настав кінець,— сказав Ру-пррт.— Фредді надав цю можливість іншим.
Кеті глянула на нього, ніби на дурника чи навіженого.
— Невже?.. Та мені все це байдуже. Я прийшла поговорити з вами про інше.— Ми взяли по фужеру шампанського й зайшли до кабінету Фредді.— Я дізналась, що оголошено день суду над Пепі.
— Коли?
— Наступної п'ятниці.— Вона сіла на стіл.— Поліцейські твердять, що вона вдарила одного з них транспарантом, а Пепі божиться, що ні. Вона каже, що ви бачили все, Руперте. Це правда?
— Вона не била поліцейського. Вони щось плутають.
— Проте, якщо суд повірить поліцейським, то їй приклепають не менше року, а я б цього не хотіла.
— Року?
— Так. їй уже дали його умовно за участь у попередній демонстрації. Чи не виступили б ви як свідок?
— Звичайно,— погодився Руперт.— Я зроблю все можливе. Що мені робити? Піти до суду?
— Ні. Я примусила її звернутися до Парка. Він вам подзвонить.
— А що каже Парк?
— Що суд лютує проти бітників із Комітету ядерного роззброєння. Але оскільки ви були гостем на тому ганебному прийомі, то ваше слОво може вплинути.
— Будемо сподіватись,— похмуро мовив Руперт, не виказуючи їй своїх сумнівів.
Йоті невесело всміхнулась. 1
— А ви ще, здається, дотримуєтесь давніх добрих звичаїв,— зауважила вона.
— Невже?
— Навіть занадто.
— Можливо,— задумано погодився він.— Я помітив, що ці звичаї керують мною значно більше, ніж я собі уявляв.
— Облиште їх. Мене вони ніколи не турбували,— зневажливо кинула Кеті
Взявши шматочок крейди, вона підійшла до грифельної дошки Фредді й вивела дитячим почерком: "Любий Фредді..." Хвильку подумала й кинула крейду.
— Дивної Пройшли роки, і мені нічого йому сказати... Кеті лунко засміялася, взяла нас під руки, і ми рушили
до ліфта. Сміх той був нестримний і веселий, і я уявив собі, якою вона була в двадцять років. На прощання Кеті раптом застерегла мене:
— Джеку, будьте обережні з Пепі. Вона не така проста, як ви гадаєте. Та й отой її пацифізм теж не без причини...
Я лиш потім збагнув, що вона мала на увазі,* та вже було пізно.
Розділ двадцять шостий
Хотів чи не хотів того адмірал Лілл, а йому все одно довелося б здійснити натиск на Фредді. Я не раз думав, що тоді вчинить Фредді, але так нічого й не вирішив.
Досі Лілл поводився досить коректно. Хоч він не раз погрожував Руперту, проте ушґкав крайніх заходів. Я так ніколи й не знатиму, про що вони говорили з Фредді,— можу лише здогадуватись на підставі того, що сталося потім з Рупертом. Хоч Лілл, безперечно, попередив Фредді, що вони збираються зробити, коли Ніна спробує виїхати. Він показав йому свою рожеву теку, що перетворилася на пугало, як компрометуючі листи в плесах Оскара Уайльда чи Сарду, і заявив, що Фредді треба позбутися Руперта й не лише скасувати його угоду з росіянами, а зовсім видворити його з фірми. На менше Лілл не погоджувався й погрожував, що інакше компанії доведеться сутужно.