І баба Зінька довго стояла коло одчиненої скрині мовчки, неначе скаменіла. Важкі думи неначе каменем полягли на її душу. З старих очей викотились дві сльози і потекли по зморщених щоках. В хаті було тихо, і бабі Зіньці стало так важко на душі, неначе Соломія вже лежала в домовиш.
Рипнули двері. В кімнату увійшов Роман і, хилитаючись, попростував до полу. Він впав на піл, підмостивши під голову дві подушки. Баба Зінька опам'яталась, неначе прокинулась од сну. Вона поскладала в скриню порозкидане убрання, зачинила й замкнула скриню.
— То ви, мамо, вештаєтесь по хаті? А я думав, що то Соломія. А Соломія де? — обізвався Роман з полу.
— Пішла до батька, сину, покинула вже нас! — сказала баба Зінька.
— Покинула ота тороплена! ота навісна! Ой, яка ж вона мудра! Та й нечуственні ж ті молодиці. І хто їх создав? Ой господи! прости мене грішного.
Баба Зінька ні докірливого словечка не сказала синові. Вона знала, що було б надаремно і докоряти, і нарікати і що докорами вона нічого не вдіє.
"Ой боже мій! Час пливе, вечір заходить. Вже затого смеркне! Вже ж час і вечерю варити", — подумала баба Зінька і швиденько почимчикувала через сіни та й стала поратись коло печі: не було часу бідній бабі Зіньці й журитись.
"А може, ще Соломія опам'ятається? Може, вона втямить, яке лихо нам вона вчинила? Може, їй стане жаль дітей, і вона знов вернеться до господи", — втішала себе думками бідна Зінька.
Тим часом минув день, минув і другий, а Соломія не верталась. Третього дня навідався до Зіньки Филін. Баба Зінька розповідала йому про все. Увійшов у хату й Роман і просив Филона, щоб він вговорив молодицю вернутись до його. Сама баба Зінька ходила до Соломії і просила її вернутись до Романа. Але Соломія неначе затялася і нічого не хотіла й слухати.
— Обрид він мені, став противний. Не піду назад, зроду-звіку не вернуся до його. Він тепер не той став, що колись був, — говорила Соломія і батькові, і своїй матері, і бабі Зіньці, — що хочете робіть мені, хоч втопіть мене, а я до Романа не вернуся.
Через тиждень Филін з жінкою приїхав візком до Романа, щоб узяти Соломіїну скриню та кожух. Баба Зінька одчинила скриню, вибрала з скрині деяке дитяче убрання та дитячі сороченята та штанці і оддала ключі Филонисі. Филін з жінкою взяли скриню, винесли надвір і поставили на візку. Бабі Зіньці чогось здалося, ніби ховають мертвого, ніби з хати виносять Соломіїну домовину. Вона плакала, неначе по мертвому, і втирала хусточкою сльози. Діти, вглядівши, що бабуся плаче, почали й собі плакати. Дівчинка заплакала голосно. А Роман стояв непорушно в світлиці і тільки мовчки дивився, як виносили Соломіїну скриню на віз, неначе здивований і трохи переляканий, як дивляться на пожежу малі діти, котрі самі підпалили клуню, граючись та розкладаючи багаття в засторонку: що це, мов, таке страшне сталося з нашої дитячої іграшки? Роман тільки широко вирячив свої випнуті сірі очі, неначе з якогось великого дива, і ні словечка не промовив до Филона, навіть не зітхнув, неначе виносили з хати не Соломіїну скриню, а чиюсь чужу. Тільки блідота на високому чолі виявляла його затаєну в серці велику тривогу та почування несподіваного горя.
— Везуть молоду з Романової хати. Роман за живоття ніби видає свою жінку заміж! — гомоніли та сміялись молодиці, дивлячись на ту сумну перезву, що виїхала з Романового двору. — Перестала любити Романа, бо, певно, покохала когось молодшого. Щось там та є! Не без чогось ота Соломіїна перезва скоїлась! — говорили наздогад молодиці.
Тим часом Соломія і не думала про кохання. Вона жила в батька тихо та спокійно, заробляла на хліб, а бідні діти півдня були в матері, а на півдня і на ніч вертались до баби Зіньки.
І знов невсипуща баба Зінька заходилась коло роботи, робила усю роботу, як ще ніколи їй не доводилось робити. І стара баба якось мусила увиватись, мусила встигати: і топила, і варила, і сорочки прала в ополонці на холоді та на вітрі. Старші невістки та дочки зглянулись на материну старість і по черзі приходили помагати матері прати плаття зимою на річці. Настала весна. Баба Зінька помаленьку та помаленьку і город скопала, і засіяла, і засадила грядки, і на огороді, і в хаті — скрізь встигала упоратись. Худе та поморщене бабине лице аж зчорніло, неначе землею припало; очі глибоко позападали, але не втратили блиску і світились розумом. Важка робота навіть не зігнула її рівного стану на сьомому десятку літ.
Зіставшись в хаті з старою матір'ю та дітьми, Роман неначе опам’ятався, передумуючи своє попереднє життя. Чудно йому було, що Соломії нема в хаті. Йому все здавалось, що неначе чогось не стало в хаті, чогось веселого, гарного, що закрашувало його хату, як ті золотообрізні поцяцьковані книжки, що лежали в його на столі. В хаті стало сумно. Не чуть було Соломіїного веселого голосу, веселої розмови. Романові здавалось, ніби з клітки випурхнула весела співуча пташка, полетіла десь в гай і вже не веселить хати своїм щебетанням. І сам Роман незчувся, як на його найшов сум, найшов жаль. Вже не так часто він заходив до корчми, вже одникував од могоричів з десяцьким та з своїм тестем Филоном. Але часом на його находило таке, що він пив у корчмі по два дні поспіль вже не на чужі, а на свої гроші. Аж у великий піст він перестав пити, як почав говіти.
Після великодних свят баба Зінька почала вговорювати Романа, щоб він пішов до Соломії, перепросив її та помирився з нею. Саме в той час надійшов до баби в гості Денис з Настею. І вони почали вговорювати Романа, щоб він помирився з Соломією.
— Ет! бог з нею, — говорив Роман, — нащо мені її перепрошувати? На світі люде вороги одно другому. Одно другого готове продати ні за що ні про що; одно другого готове в ложці води втопити, з'їсти без солі. От і Соломія стала моїм врагом. А за що? А про що?
— Та вже щось було між вами, коли вона тебе покинула, — обізвався Денис, — а про якихсь там ворогів ти вигадуєш нісенітницю, верзеш ні се ні те. По-твоєму, то всі б то люде готові поїсти одні других?
— Атож! Авжеж готові! Чоловік гризеться з жінкою, жінка з чоловіком, свекруха з невісткою. Скрізь на світі неправда! — почав говорити Роман. — І в книжках нема правди! Тільки й правди, що в одній євангелії. От там тільки й правда.