— Коли, мамо, мені жаль стало і Аврума, і його сухореброї шкапи, а я так і кинулась йому до помочі, як стояла: мені тоді чоботи і в думку не прийшли, — одмагалась Соломія.
На страстному тижні в Соломії ледве стало сили, щоб одговітись. Усівеликодні святки вона ніби чевріла, а не жила, а на мироносиць вона все-таки носила хреста кругом церкви, хоч і в старому жупані.
Доки Соломія одужувала та набиралась здоров'я, вона ніби й не примічала Романа. Він ходив перед її очима, говорив до неї; вона обзивалась до його, говорила з ним, але не почувала в своєму серці до його ні любові, ні ненависності. Але як тільки здоров'я вернулось до неї, як тільки рум'янець заграв на її щоках, вона знов почула, що ненавидить Романа, через силу видержує його погляд. Весна розгорювалась. як сухі дрова в печі. Сади зацвітали, квітки розпукувались; земля пишалась, прибираючись в зелене листя та квітки, а Соломія почувала, що в неї в серці розцвітається не любов, а розвивається ненависність, неначе вона тільки недавно гуляла в Дениса, де справляли колодку, і тільки що вернулась з тієї гулянки, а в неї досада на Романа аж кипіла. Соломія неначе проспала ввесь час своєї хвороби, як одну довгу ніч, і тільки тепер знов прокинулась вранці з давнім серцем, з давнім почуванням обіди й ненависності до Романа.
Після мироносиць сіли обідати. Якраз проти Соломії за столом сидів Роман. Соломії він був такий противний, що вона не могла дивитись йому в вічі. Вона брала ложкою страву, одвертала очі і все дивилась у вікно. Роман говорив до неї. Соломія обзивалась до його, але й не глянула на його. Баба Зінька примітила, що Соломія одвертає од Романа очі, і задумалась. І бабі вже їжа не йшла на думку. Вона поклала ложку на стіл і перестала обідати.
"Ой боже мій єдиний! Як вона його ненавидить! І не гляне на його, і очі й лице одвертає од його. Я ж думала, що вона через свою слабість забуде про свою кривду, оговтається, обживеться з ним. І якось воно перетреться, перемнеться, та й лихо минеться, і все буде гаразд. Ой боже мій милий! Недурно ж я боялася її за невістку брати. Неначе душа моя чула, що з їх вийде недобірна пара. І так воно вийшло. Ой, не до пари, не до пари їй мій Роман!" — думала баба Зінька, вставши з-за стола.
Роман пообідав І зараз пішов до своєї кімнати. Соломії здалося, що з неба сплили хмари, а надворі зразу вияснилось, а в хаті ніби стало ясніше, і на душі в неї стало веселіше.
"Ой, важко мені жити на світі! — думала бідна молодиця, перемиваючи миски та ложки. — Чогось мені світ став немилий; щось важке налягло мені на серце й душить мене. неначе важкий камінь. Чи довго воно мене буде душити? Невже довіку? А що ж буде далі? Я його ненавиджу; і де він ступить, слід мені його противний. Як він вийде з хати, мені неначе легше дихати. І що мені на світі божому робити? Що почати?"
Соломія складала на прилавку перемиті миски, та полумиски, а сльоза за сльозою текла по її щоках і капала краплями на її позакачувані вишивані рукава.
Од баби Зіньки не потаїлись і ті краплі сліз.
"Ой боже мій милий! розцвітає молодиця після хороби, але не розцвіте вже її серце до Романа. Що мені робити, що почати, і сама не вгадаю, — думала баба Зінька, — піду та найму молебінь. В цьому ділі як бог не поможе, то й ніхто не поможе: може, один бог наверне її серце до мого Романа".
Баба Зінька перестріла священика, як він ішов до церкви на службу. І просила його одправити молебінь та окафист за Соломію та Романа.
— Та не кажіть же, батюшко, про це нікому, навіть матушці. Я оце вже й не йшла до вашої господи, щоб часом наймички не підслухали, про що в мене з вами буде розмова. Піде поговір, піде по селі недобра слава про моїх дітей. Ой боже мій єдиний! З усіма дітьми мені добре повелося, а з цими на тобі на старість такий клопіт! Недобірна пара з їх вийшла. Нахвалялася Соломія, що покине Романа,
— Оце погано! — обізвався батюшка. — Ти вже, Зінько, не мішайся до їх справи, нічого не говори, бо тільки розворушиш огонь.
— Ой батюшко! я вже й не микаюсь в їх діло, і змовчую, і ласкавенько говорю до Соломії, та все до неї з ласкавим словом та тихою розмовою, бо вона й робоча, й добра, та… Ой, горенько мені, та й годі!
X
Після великодня старшина скликав громаду на східку. Писар оповістив, що старі добросовісні, чи судці, вибули вже свій строк. "Чи будете вибирати нових судців, чи зоставите старих?" — спитав писар.
— Треба вибирати нових судців. Старі нам несподобні! Треба поскидати старих добросовісних, — загула громада. — Старі судці зовсім розпились, все на могоричах та на могоричах в корчмі: все судять за могорич, а не по правді! Виберемо інших! Старих треба поскидати!
— Кого ж ви думаєте вибрати? — спитав писар.
— Романа Мисаненка! — загула, як один чоловік, громада.
— Роман ще молодий на судця, — обізвався писар.
— Нічого — те, що молодий. Він богобоящий і письменний, не дуже припадає до чарки. Він буде судити не за могоричі, а буде судити по правді. А коли він молодий, то додамо до його одного старого, його тестя, дядька Филона. Филін богобоящий чоловік.
— Коли Роман вам сподобний, то й запишемо Романа, а до його припишемо й Филона, — сказав писар.
— І касир нам несподобний! — знов загула громада. — Вже дуже мотає грішми та дурить людей.
Касир і справді обдурював неписьменних темних господарів. Часом який чоловік було заплатить касирові свою частку податі в шинку напідпитку. Касир брав гроші, а в податковій книжці записував не всі гроші; або траплялось так, що часом і зовсім не записував. Декотрі чоловіки платили касирові не разом, а давали частками, коли була їм спроможність заплатити частку податів. Минав час, а касир доказував, що ті господарі або зовсім не платили, або казав, що вони заплатили, та не все. Темні люде, нічого не розбираючи, що записано в книжках, мусили знов доплачувати. Чутка про такі погані касирові вчинки пішла по селі, і громада просила скинути того скарбівничого.
— Кого ж вибираєте за скарбівничого? — спитав писар.
— Дениса! Денис не буде кривити душею, не буде кривдити людей, вимагати зайвого, не буде накидати податів, прилічувати зайвого та прилічені гроші класти в свою кишеню, — говорили чоловіки.