— Так, вигляд має, це точно. Хто який вигляд має, це правильно,— бурмотів Єгор.
Він випив два лафітнички і страждав через своє. Тому страждав, що вперше викликав гнів стомленого Якова Прокоповича і тепер дуже боявся втратити тиху, поважливу, з такими поневіряннями здобуту пристань.
— Я, значить, щоб зрозуміліше було, який де. Щоб не шукати і щоб красиво.
— Рахунків на проданий ліс не надходило? — гнув своє господар.— Гаразд, зробимо вам рахунки. Будуть вам усі рахунки, коли рахуватися хочете. А рахуватися почнемо, не довго в кабінеті своєму протримаєтеся. Ні-і, не довго...
— А він каже: в блакитне, мовляв, пускай. А коли все в блакитне пустити чи, скажімо, все в рожеве — це що ж тоді вийде? Це вийде повна байдужість...
— Байдужість? — Федір Іпатович поморгав червоними очицями (перебрав трохи через прикрість ту).— Це ти правильно, свояче, щодо байдужості. Ну, я йому цю байдужість покажу! Я йому пригадаю байдужість, я...
— От-от,— похитав головою Єгор.— Краса — це хіба коли все однакове? Краса — це коли різне все! Один, скажімо, синій, а інший, навпаки ж, рожевий. А без краси хіба ж можна? Без краси — як без свята. Краса — це...
— Ти що ото мелеш, бідоносцю чортів? Яка краса? Гроші він з мене за хату вимагає, гроші, зрозуміло тобі? А ти — краса! Тьху!..
Завертівся Єгор, захихотів: чого даремно господаря гнівати? Але — засмутився. Сильно засмутився, бо так і не вдалося йому прикрістю своєю поділитись. А з прикрістю спати лягати та ще після двох лафітничків — чортиків уві сні побачиш. Натуральних — з хвостиком, з ріжками та з ратичками. Важкий сон: душитимуть чортики, так старі люди кажуть. А вони знають, що й до чого. Вони, певно, лафітничків тих за своє життя наприймалися—з озеро Онегу. І від радості, і від прикрості.
І знову перевертався Єгор у ліжку, знову зітхав, знову карав себе. Ох, недоладний він чоловік, ох, бідоносець, божий недогляд!
Старався Єгор на цій роботі — і про перекури забував. Бігом бігав, як молодий. Завідувач тільки рот роззявить:
— Ти, Полушкін...
— Ясно-зрозуміло нам, Якове Прокоповичу!
І — біг. Угадав — добре, не вгадав — назад біг: щоб пояснили. Але старання було, як у нареченої перед майбутньою свекрухою.
— Човни ти добре проконопатив, Полушкін. І засмолив добре, хвалю... Стій, куди ти?
— Я... теє...
— Дослухай спершу, потім побіжиш. Тепер човнам цим слід надати святкового вигляду. В блакитний колір. А весла— лопаті тільки, зрозумів? — у червоний: щоб здалеку видно було, якщо хто випустить. А на носі в кожного човна номер напишеш. Номер — чорною фарбою, як належить. Ось тобі фарби, ось тобі пензлі, а ось тобі папірець з номерами. Намалюєш номер — закресли його, щоб не сплутати. Другий намалюєш — другий закресли. Зрозумів, Полушкін?
— Зрозумів, Якове Прокоповичу. Як тут не зрозуміти?
Схопив банки — тільки п'яти заблищали, Тому заблищали, що чоботи Єгор беріг і ходив у них від дому до причалу та назад. А на роботі босоніж поспішав. Босоніж і зручності більше, і виходить швидше, і чоботи даремно не зношуються.
Три дні човни в блакитний колір фарбував. Які там вісім годин: поки працювалося, не йшов. Уже Яків Прокопович усе господарство своє перерахує, замки понавішує, огляне все, додому збереться, а Єгор з усіх сил ще старається.
— Закругляйся, Полушкін.
— Зараз я, зараз, Якове Прокоповичу.
— П'ята година. Пора.
— А ви ідіть, Якове Прокоповичу, ідіть собі. Про фарбу й пензлики не турбуйтесь: я їх додому віднесу.
— Ну, дивися, Полушкін.
— До побачення, Якове Прокоповичу! Щасливої дороги і родині кланяйтеся.
Навіть не повертався, щоб час даремна не гаяти. У два шари фарбу накладав, сопів, язика висував: від задоволення. Поки човни сохли, до весел узявся. Тут особливо старався: червоний колір поспіху не любить. Переборщиш — у холод піде, в густоту; недоборщиш — у рожевий перейде. А колір Єгор відчував: і малярувати доводилось, і нутро у нього на кольори настроєне було особливо, від купелі, як кажуть. І так він його пробував і інак — і вийшло, як хотів. Горіли лопаті на веслах, далеко їх було видно.
А ось як до номерів узявся, як розмалював перших два (№ 7 і № 9 — за записочкою), то й рука у нього опустилася. Нудно — чорне на блакитному. Номер — він же номер та й годі, і нічого за ним більше не видно. Арифметика сама. А на небесній синяві арифметика — це ж засмутитися можна, настрій утратити. А людина ж з настроєм човна того братиме: на відпочинок, на розваги. А їй — номер дев'ять: чорним по блакитному. Як на будинку: враз про тещу згадаєш. І від свята в душі — пара сама.
З Б. Васильєв
33
І тут Єгора наче раптом ударило. Ясність раптом у голову прийшла, така ясність, що він враз пензель кинув і забігав навколо своїх човнів. І так радісно йому раптом стало, що від радості цієї — незнайомої, бентежної — затрусило його навіть, і він усе ніяк до пензля взятися не міг. Наче раптом злякався чогось, але хороше якось злякався, весело.
Звичайно, порадитися спершу належало; це він потім зрозумів. Але порадитися тоді не було з ким, бо Яків Про-копович уже подався додому, і тому Єгор, покуривши і не заспокоївшись, узяв пензель і для початку зафарбував на човнах старанно виписані чорні номери "7" і "9". А потім, глибоко зітхнувши, знову відклав пензель і видобув з кишені недогризок теслярського олівця.
Того разу він до глибокої ночі працював: добре, що ночі ясні. Благовірна його вже й за ворота п'ять разів вибігала, вже голосити пробувала для тренування: чи не втопився часом чоловіченько? Та Єгор, поки задуманого не здійснив, поки пензля не вимив, поки не прибрав та поки вдосталь не намилувався справою рук своїх, додому не поспішав.
— Господи, де ж то тебе носило навіженого з ким гу-ляв-блукав нічкою темною недолюдок роду ти мерзенного...
— Працював, Тіно,— спокійно й поважно сказав Єгор.— Не галасуй: корисну річ зробив. Буде завтра радість Якову Прокоповичу.
Як тільки на світ зайнялося — на пристань прибіг: не спалося йому, не терпілося. Ще раз помилувався працею своєю художньою і з величезним, радісним нетерпінням став чекати, коли прийде завідувач.
— Ось! — сказав замість "здрастуйте".— Дивіться, що придумав.