— Стели постіль. Тільки, цур, я сплю від стіни. Над ранок Юрій Петрович зовсім втратив розум.
— Одягайся,— сказав він.— Поїдемо до сільради. Практикантка ніжилася на зім'ятих простиралах.
— До сільради?
— Розпишемося,— сказав він, квапливо надягаючи сорочку.
— Отак відразу? — Вона розсміялася.— Як цікаво! Вони підкотили до сільради на мотоциклі, що дико гарчав, через десять хвилин одержали свідоцтво і жирні штампи в паспорти, а через три дні молода дружина гайнула до Москви. Юрій Петрович у той час боровся з непарним шовкопрядом на далекій ділянці і, повернувшись, виявив удома тільки записку:
ДЯКУЮ.
Зворотної адреси практикантка не залишила, і Юрієві Петровичу довелося писати на інститут. Лист довго десь блукав, відповідь надійшла тільки через два місяці і була коротка, як і їхнє подружнє життя:
Я ЗАГУБИЛА ПАСПОРТ. РАДЖУ ЗРОБИТИ ТЕ Ж САМЕ.
Юрій Петрович не став губити паспорт, а постарався забути про цю історію і листів більше не писав. Потім довелося здавати справи, і вже в Ленінграді від студентського товариша Чувалов дізнався про новину, що примусила його знову розшукати дружину, яка загубила паспорта:
— Знаєш, у Марини дитина.
Він усе-таки знайшов її. Написав листа на домашню адресу, і у відповідь на запитання, чи не його це дитина, одержав рівно три слова:
УСЕ МОЖЕ БУТИ.
І ось тепер йому треба було знати правду, як ніколи. Знати, хто він: чоловік чи не чоловік, батько чи не батько, вільний чи не вільний. Але глузливий цинізм її відповідей виводив Чувалова з рівноваги, і він тільки писав листи, рвав їх і писав знову.
А зараз він боявся втратити Нонну. Тут було кого втрачати, і тому Юрій Петрович ніяк не міг наважитися сісти в поїзд і приїхати до неї. Приїхати означало вирішити "так" або "ні", а в цьому разі залишалося ще рятівне "можливо". А тут якраз із Москви прибув великий начальник, і Юрій Петрович зрадів, бо нікуди не міг поїхати. Три дні
він уводив начальство в курс справи, а потім раптом занудьгував і несподівано для себе оголосив:
— Тут цікавого для тебе мало: ліси в основному вторинні. А ось біля Чорного озера зберігся ще цікавий масивчик.
Сказав і злякався: раптом згодиться?
— Знову комарів годувати?
— Комарів немає, мошка з'явилася.— Юрій Петрович з подивом виявив, що умовляє.— А масив цікавий з погляду природного біоценозу: якраз твій коник.
— Гаразд, умовив,— сказав начальник, і Юрій Петрович розхвилювався.
Прибувши в селище, Чувалов відрекомендував начальство місцевій владі й побіг до Нонни Юріївни.
Добирав на бігу гарячі слова й не відразу повірив очам, побачивши на знайомих дверях комірний замок. Помацав його рукою, походив навколо й пішов до директора школи.
— У Ленінграді Нонна Юріївна. Три дні, як поїхала.
— Коли повернеться?
— Повинна двадцятого серпня, але...— Директор зітхнув.— Аналогічний випадок був позаторік.
— Що ви кажете?
— її попередниця теж поїхала побачитися з мамою, а прислала заяву з проханням "за власним бажанням".
— Не може бути!
— Все може бути,— по-філософському сказав директор.— Звичайно, Нонна Юріївна педагог серйозний, але ж і Ленінград місто серйозне.
— Так, так,—тихо сказав Юрій Петрович.— Маминої адреси не знаєте?
Записав адресу, розгублено пообіцяв директорові дрівець для школи і вже без усякого інтересу повів великого начальника в заповідний масив.
— Пішки потяг,— бурчав начальник, не без задоволення чалапаючи босоніж лісовою дорогою.— І спати, мабуть, на ялиновому гіллі примусиш? Відлюдько ти, Чувалов, недарма досі бурлакуєш.
— Облиш це! — раптом закричав стриманий Юрій Петрович.— Звикли молоти язиком у кабінетах!
— Ні, ти справжній відлюдько,— сказав, помовчавши, начальник.— Якраз пора тобі в міністерство. Між іншим, як інспектуючий можу там доповісти про повний порядок у твоєму господарстві. Ліс доглянутий, порубок не видно. Ні, знаєш, Юро, мені подобається. їй-богу, подобається.
Юрій Петрович похмуро мовчав. А втім, начальник замовк теж, натрапивши на солідного розміру щит, збитий із струганих дощок. На щиті був випалений вірш:
Стій, туристе, ти у лісі,
не жартуй з вогнем, дивися,
ліс — наш дім,
живем ми в нім.
Бо, якщо біда нам буде,
де тоді нам жити, люди?
По боках щита розпеченим цвяхом були випалені зайці, їжаки, білки, птахи та великий лось, схожий на стомленого Якова Прокоповича.
— Добряче,— сказав начальник.— Твоя ініціатива?
— Ото ще! — сказав Юрій Петрович.— Сам дивуюся, коли він усе встиг!
— Хто?
— Лісник мій. Єгор Полушкін.
— Цікаво,— сказав начальник.— Це я сфотографую.— І поліз по фотоапарат.
Чувалов усміхнувся:
— Плівки не вистачить.
Надвечір вони дісталися до Єгорового куреня. Начальник переписав дорогою всі Кольчині твори й витратив —усю плівку.
— Отже, ти автор? — допитував він Кольку.— Молодець! Поетом будеш?
— Ні-і.— Колька засоромився.— Лісничим. Як Юрій Петрович.
— За це ти двічі молодець, Миколо!
Стомлений і трохи стурбований увагою великого начальника, Єгор тихо відсунувся від вогнища.
Чувалов був похмурий, але Єгор не звертав на це уваги. Його цікавив незнайомий начальник, і він весь час думав, чи не допустив де промаху.
— В Москві бував коли, Єгоре Савелійовичу?
— В Москві? — Єгор не вмів так швидко перебудовуватися.— А чого?
І Юрій Петрович з ходу повідав Єгорові сумну історію свого сімейного життя. Єгор слухав, журився, але йому весь час заважала неясна згадка про Москву. Тому він і перепитав:
— Ну то вона в Москві?
— Гей, змовники, юшку сьорбати! — весело гукнув начальник.
Через тиждень з Москви прийшов офіційний виклик. Лісник водоохоронного масиву Єгор Полушкін запрошувався на Всесоюзну нараду працівників лісового господарства за особливі, видно, заслуги, оскільки в лісниках ходив без року тиждень.
— Слона подивлюся, синку,— сказав Єгор.
— Слона дивитися — невеликий прибуток,— пробурчала Харитина.— Ти головний ГУМ подивися: люди грошей зібрали і список склали, кому що треба.
Нікого на Єгорових проводах не було, тільки Яків Прокопович. У того своє прохання:
— Доповідати доведеться — про човнову станцію не забудь, товаришу Полушкін. Запроси ввічливо: мовляв, комфорт, вода м'яка, ліс із грибом. Може, хто з центру оживить нашу місцевість.