— Керувати тобою треба, Єгоре. Керувати! Зате був Колька. Ні в кого такого Кольки не було. Хлопчака такого чистоокого!..
З
Не вдалася у Єгора Полушкіна на новому місці звична робота. Щоправда, перші два місяці, коли сокиркою для Федора Іпатовича від сонечка до сонечка подзвонював, усе начебто нормально йшло. Федір Іпатович хоч і керував ним, проте в потилицю не підштовхував, про свою користь дбаючи. Майстра квапити не можна: майстер сам собі голова, це кожний господар зметикує. І хоча й бігав навколо та нуртував кров, а особливо підганяти не наважувався. І Єгор працював, як серце веліло: де налягти, де перепочити, а де й відійти, сісти на колоді, на роботу збоку глянути. Та не квапливо, не в задишці — спокійно, уважно, на три цигарки. За цю роботу годували його з родиною щодень, штани старі дали та хатчину. Загалом, Єгор не ремствував, не ображався: за законом, за домовленістю все було зроблено. Півмісяця він у новому житлі влаштовувався, тиждень радів, а потім пішов роботу шукати. Не заради домівки та зручності родича — заради хлібця.
Тесляр є тесляр: за ним завжди робота бігає—не він за роботою. Тим більше, що все селище працю Єгорову бачило, та й півень той, його сокирою зроблений, з гребеня на весь білий світ кукурікав. Отож узяли Єгора, можна сказати, з поясним поклоном у теслярську бригаду місцевої будівельної контори. Взяти взяли, та через півмісяця...
— Полушкін! Ти скільки днів стіну лизатимеш?
— Таж це... Дошка до дошки не прилягає.
— Ну й хрін з ними, з дошками! Тобі, чи що, тут жити? У нас план горить, преміальні...
— Таж для людей...
— Злазь із риштовання. Давай на новий об'єкт!
2*
19
— Таж щілини.
— Злазь, тобі кажуть!..
Злазив Єгор. Злазив, ішов на новий об'єкт, соромлячись оглянутися на власну роботу. І з нового об'єкта теж злазив під соковиту бригадирову лайку і знову кудись ішов, на якийсь найновіший об'єкт, знову робив щось десь, сокирою цюкав, і знову тягли його, не даючи можливості зробити так, щоб не мучила совість. А через місяць раптом шпурнув Єгор казенні рукавиці, взяв власну сокиру і притюпав додому за п'ять годин до кінця роботи.
— Не можу я там, Тінушко, ти вже не гнівайся. Не робота в них — метушня якась.
— Ох горе ти моє бідоносцю юродивий!..
— Авжеж. Значить, так, раз воно не інак.
Подався він в іншу бригаду, потім в іншу контору, потім ще кудись. Поневірявся, знемагав, лайку зносив, але цієї поскаківської роботи терпіти ніяк не міг навчитись. І мотало його по об'єктах та бригадах, поки не перебрав він усі, що були в селищі. А як перебрав, то й відступився: в різнороби пішов. Тобто куди пошлють та що звелять.
І тут, однак, не все у нього рівно виходило. У травні — тільки земля зітхнула — призначили його траншею під каналізацію копати. Виконроб особисто мотузкою трасу йому відбив, кілків навтикав, щоб лінія була, по лопаті глибину позначив:
— Ось до цього місця, Полушкін. І щоб по ниточці.
— Ну, розуміємо.
— Грунт в один бік вали, не розкидай.
— Ну, таж...
— Норми не задаю: чоловік ти совісний. Але щоб...
— Нема вам тут чого турбуватися.
— Ну, гаразд, Полушкін. Починай.
Поплював Єгор на руки, почав. Землиця соковита була, запашна, лопату приймала легко й до полотна не липла. І тягло від неї таким рідним, таким лагідним, таким добрим теплом, що Єгорові стало раптом радісно й на душі затишно. І копав він з таким старанням, завзяттям та втіхою, з якими працював колись у рідному сільці. А тут травневе сонечко, горобці пустують, синь небесна та повітря дзвінке! І тому Єгор, про перекури забувши, і дно вигладжував, і стіночки обрізав, і траншея за ним ледве встигала.
— Молоток ти, Полушкін! — бадьоро сказав виконроб, який заглянув через три години ради заспокоєння.— Не копаєш, а пишеш, розумієш!
Писав Єгор препогано і тому похвалу начальства не зовсім зрозумів. Але тон уловив і наддав щосили, аби тільки догодити хорошій людині. Коли виконроб з'явився в кінці робочого дня, щоб закрити наряд, його зустріла траншея триденної довжини.
— Три зміни рвонув! — здивувався виконроб, ідучи вздовж канави.— В передовики виходиш, товаришу Полушкін, з чим я тебе й...
І замовк, бо рівна, як шнур, траншея робила навкруг нічим не примітної купини акуратну петлю і знову бігла далі, пряма, як стріла. Не вірячи власним очам, виконроб довго дивився на загадкову петлю і не менш загадкову купину, а потім поштрикав у неї пальцем і спитав майже пошепки:
— Це що?
— Мурахи,— пояснив Єгор.
— Які мурахи?
— Такі... теє... Руді. Родина, значить. Господарство у них, дітки, А в купині, значить, дім.
— Дім, виходить?
— От я, значить, як побачив, то й подумав...
— Подумав, виходить?
Єгор не вловив рефрену, що став уже зловісний. Він був дуже гордий справедливо заслуженою похвалою і власною ініціативою, яка дозволила в недоторканності зберегти мурашник, що випадково потрапив у колію комунального будівництва. І тому пояснив натхненно:
— Чого ж даремно руйнувати? Краще я кругом обкопаю...
— А де я тобі криві труби візьму, про це ти не подумав? На чиїй шиї я чавунні труби зігну? Не збагнув?.. Ах ти, розтудить твою...
Про петлю навкруг мурашиної купини виконроб роздзвонив усім, кому міг, і проходу Єгорові не стало. А втім, він ще терпів за великою своєю звичкою до терпіння, ще ласкаво усміхався, а Колька ходив геть увесь у синцях та подряпинах. Єгор відразу помітив ті синці, але сина не чіпав, зітхав тільки. А через тиждень учителька прийшла.
— Ви Єгором Савелійовичем будете?
Нечасто Єгора по батькові величали, ох, нечасто! А тут миршавка, дівчисько, а — шанобливо.
— Знаєте, ваш Коля п'ятий день до школи не ходить.
— Як так вийшло?
— Мабуть, образив його хтось, Єгоре Сзвелійовичу. Спочатку він бився дуже, а потім зник. Я його вчора на вулиці зустріла, хотіла розпитати, але він утік.
•— Нешанобливо.
— Ви поговоріть з ним, Єгоре Савелійовичу. Ласкавень-ко, будь ласка: він хлопець чуйний.
— Звісно, як ведеться. Спасибі за турботу вашу. Пізнього вечора, коли у вікнах засвітилися телеекрани,
Єгор застав Кольку в сарайчику. Колька удав був, ніби спить, засопів краще, ніж те порося, але батько будити його не став, а просто сів на тапчан, дістав кисет і почав скручувати цигарку.