І, подумавши так, він з легким серцем і порожнім кошиком потюпав до власного дому. І порожня пляшка весело бряжчала в такт.
— Товаришу Полушкін! Полушкін!
Оглянувся: Яків Прокопович. З човнової, видно, станції: ключі в руці несе.
— Здоров, товаришу Полушкін. Куди поспішаєш? Сказав Єгор, куди поспішає.
— Гість поважний,— відповів Яків Прокопович.— А кошик порожній. Негаразд.
— Чайком побалуються.
— Негаразд,— суворо повторив Яків Прокопович.— Проте коли по-сусідському, то можна поміркувати. Я маю непочату банку оселедця і йду до магазину з твоїм порожнім кошиком. А ти маєш поважного гостя. Вийде?
— Що вийде? — не зрозумів Єгор.
Яків Прокопович з докором подивився на нього. Зітхнув навіть, дорікаючи за некмітливість.
— Знайомство.
— Ага! — сказав Єгор.— 3 тобою, чи що?
— Я прихожу з усім припасом з магазину. Ти мені радий і знайомиш. Як колишнього справедливого начальника.
— Ага,— полегшено сказав Єгор, зрозумівши нарешті всю складність товарообміну — Це вийде.
— Оце ти молодець, товаришу Полушкін,— з почуттям відзначив Яків Прокопович, забираючи в Єгора порожнього кошика.— Лісничий — птах важний. Якщо він не перелітний, звісно.
З тим вони й розійшлися. Єгор припустив додому, де вже щосили кипіла картопелька. А через півгодини з'явився й сам Яків Прокопович з важким кошиком, у якому вже не бряжчало, а булькало. На Якові Прокоповичу був неймовірно новий костюм і солом'яний капелюх з дірочками.
А фокус полягав у тому, що Яків Прокопович дуже любив знайомитися з людьми, що займають посаду. І що вища була посада, то більше любив. Навіть вихвалявся:
"У мене секретар знайомий. І двоє голів".
І не мало для нього значення, чого вони там голови, а чого — секретарі. У нього свій табель був.
І нового лісничого він точно вирахував: трохи вище за директора радгоспу і трохи нижче за інструктора райкому. А особисті якості Юрія Чувалова не цікавили Якова Прокоповича. Ну зате, правда, він ніяких благ од нього одержувати й не розраховував. Він безкорисливо знайомився.
— Суворості дотримуємо мало,— говорив він за столом.— Багато стало відволікань у нашого народу. А ось візьмімо моє життя: що в ньому головне? Головне в ньому— що звелено. Але ж я сам, і мені не радісно. Щось мені, дорогий, шановний товаришу, не радісно. Може, я чогось не досяг, може, я щось недостатньо зрозумів, не знаю. Знаю, що доходжу літнього віку, сказати по-науковому, без цілковитої до себе поваги. Незрозуміло.
Юрій Петрович насилу підтримував його пишну розмову, а Єгор і зовсім не слухав. Він щасливий був, що в його домі сидять хороші, веселі люди і що Харитина, повернувшись з роботи, груди свої випнула зовсім з іншого приводу.
— Гості ви наші дорогі, здрастуйте! Нонно Юріївно, красуне ти моя, зарум'янилася ж ото як на нашому сонечку! Налилася, дівчина, мов яблучко, визріла!
І з Нонною розцілувалася, і Єгора шанобливо звала, і з тайників своїх цукерки з печивом дістала. А потім повела Нонну Юріївну в кухню. Про що вони там говорили, він не знав, але не боявся, бо в хороше вірив квапливо й радісно. Не знав, що сувора, галаслива й сильна дружина його на табурет упала і заплакала раптом тихо й жалібно:
— Силоньки моєї нема, Нонно ти моя дорога Юріївно. Вимотав мене чоловік мій, вимучив і снів позбавив. Хай би краще пив він щодня, хай би краще бив він мене, хай би краще на чужі спідниці поглядав. Роки йдуть, діти ростуть, а міцності в житті нашому немає. Ніякої немає міцності, дівчино. І сьогодні немає, і завтра не буде. А чи ж можна без сімейної міцності та людської шаноби дітей викохати? Мати тіло живить, батько — душу, отак світ тримається. А коли в сім'ї нелад, коли я, баба темна й немудра, і за матір, і за батька, і хлібом годую, і душу зміцнюю, це ж лихо, Нонно Юріївно, гірке бідування. Не зміцнимо ми, баби, душ синів наших. Крикливі ми, та відхідливі, слізливі, та незнахідливі. Цілий день у пранні та куховарстві, в ганчір'ї та білизні, а в кухні чоловіка не виростиш.
Так вона плакала, а для Єгора все було пречудово, все було правильно, і після третьої чарочки він не витримав:
— Заспівай, Тіно, чуєш? Зроби ласку гостям дорогим. Сказав і злякався: знову "тягри" свої заведе. А Харитина
груди випнула, голову закинула, піднатужилась і затягла — аж шибки задеренчали.
Зачем вы, девочки, красивых любите...
І Юрій Петрович, брови докупи звівши, підспівувати їй узявся. А за ним і Нонна Юріївна: тихесенько, себе соромлячись. А там і Єгор з Колькою. Харитина пісню вела, а вони співали. Шанобливо й бережно.
Тільки Яків Прокопович не співав: хмурився. І шкодував, що частування даремно перевів: коли начальник пісні другим голосом співає — хіба це начальник? Ні, такий довго не втримається, це напевно. Згорить.
18
Усе селище чуло, яких пісень співали в Полушкїна. Як потім усім застіллям Нонну Юріївну проводжали, як сміялися вони і як Єгор особисто їй заспівав свою улюблену:
Ах, люди добрые, поверьте.
Ды расставанье ды хуже смерти!
А Юрій Петрович повернувся ночувати до Єгора. Кольці в хаті постелили, а чоловіки лягли в сарайчику. А от про що вони розмовляли, про це ніхто не чув, бо розмова та була серйозна.
— Єгоре Савелійовичу, що, коли я вам цей ліс доручу?
— А як же свояк? Федір Іпатович?
— Жук ваш Іпатович. Жук і пройдисвіт, самі бачили. Ну, а коли по совісті? Коли лісником вас—буде порядок?
Єгор помовчав, подумав. Тиждень тому він за таку пропозицію горло б своє надірвав, запевняючи, що і порядок буде, і робота, і все, що належить. А зараз — дивна річ! — зараз начебто й не дуже зрадів. Ні, зрадів, звісно, але радості своєї не висловив, а спокійно обміркував усе, зважив і сказав, як солідний чоловік:
— Порядок буде повний.
— Ну, дякую, Єгоре Савелійовичу. Завтра все й вирішимо. На добраніч.
Юрій Петрович на бік повернувся й сонно задихав, а
Єгор довго лежав без сну. Лежав, думав хороші думи, відчував повний, урочистий спокій, прикидав, що він зробить у лісі доброго й корисного. І думи ці зовсім непомітно перейшли в сон, і заснув він міцно й глибоко, як хлопчина. Без тривог і хвилювання.
А ось Федір Іпатович спав погано: хропів, метався, прокидався раптом і собаку слухав. Пальма ланцюгом бряжчала, рвалася кудись, гавкала на всю округу, і Федір Іпатович шкодував, що не стара вона собака. Лютував, перекидався з боку на бік, а потім вирішив, що шкода не шкода, а навесні все одно пристрелить. 1 з цим радісним рішенням якось дотяг до ранку в тяжкій напівдрімоті.