Нонна Юріївна так дивилася, що очі в неї стали якраз як окуляри завбільшки. Філя лоба хмурив, розмірковуючи. А Черепок...
Ну, Черепок, він Черепок і є: другу скляночку в прірву свою вилив і рукавчиком закусив.
— Осуджуєш, виходить? — спитав нарешті Філя і засміявся, але не від веселощів, а від незгоди.— Ось, товаришко учителько, ось, товаришко представнице передової нашої інтелігенції, яка, значить, у нас здорова самокритика. І діє вона отруйно. До першої скляночки. А після даної скляночки самокритику ми забуваємо, і починається у нас одна суцільна критика. Що скажеш, колишня робоча людино Єгоре Полушкін?
Злякалася раптом Нонна Юріївна. Чого злякалася, не зрозумів Єгор, а тільки побачив: злякалася. І усміхнулася квапливо, і очицями закліпала, і запоралася, себе навіть трошки принижуючи:
— Закушуйте, товариші, закушуйте. Наливайте, будь ласка, наливайте. Єгоре Савелійовичу, дуже я вас прошу, випийте чарочку, будь ласка.
Подивився на неї Єгор. І стільки туги в очах його було, стільки болю й гіркоти, що у Нонни Юріївни аж у горлі щось булькнуло. Як у Черепка після скляночок.
— Випити мені дуже навіть хочеться, Нонно Юріївно, вчителько дорога. І п'ю я тепер, коли нагода випаде. І якби раптом тисячу карбованців знайшов — усі б, мабуть, разом і пропив. Поки не вмер би, все б пив та пив і інших би частував. Пийте, казав би, гості дорогі, поки совість ваша у вині не захлинеться.
— Ну то знайди,— сказав раптом Черепок.— Знайди її, ту тисячу.
Глянув Єгор на Нонну Юріївну, погляд її переляканий вловив, руки тремтячі і все зрозумів. Зрозумів і, взявши кухлик відсунутий, сказав:
— Дозвольте за здоров'я ваше, Нонно Юріївно. І за щастя теж, звісно.
І випив. І мальком цим, що через безглуздість у томаті плавав замість заводі якоїсь, закусив. І кухоль поставив, як крапку.
Потім п'ятистіночку оглядали. Об'єкт, так би мовити^ прикладання сил, джерело майбутніх прибутків.
Тут ролі були розподілені наперед. Черепкові належало лякати, Філі — забивати баки, а Єгорові — робити діло. Прикидати, у що це все може обійтися, і помножити на два. І вже після цього множення Черепок риску підбивав. У скільки, значить, обійдеться господареві зазначена робота.
Так і тут передбачалося: Філя вже промову готував як-найтуманнішу, Черепок уже наперед хмурнів, за столом ще.
— Ну, господинечко, дякуємо за частування. Викладай тепер свої незручності життя.
Ходили, судили та рядили, лякали — Єгор мовчав. Усе начебто за планом ішло, усе як треба, а вже про що думав Єгор, незручності ці оглядаючи, про те ніхто не здогадувався. Ні Черепок, ні Філя, ні Нонна Юріївна.
А думав він, у що все це дівчиноньці стане. І про те ще думав, що господарства у неї — одна розкладачка, на якій колись син його ображений ночував. І тому, коли склав він усе, що роботи вимагало, коли матеріал необхідний додав, то не помножив на два, а поділив:
— Півста карбованців.
— Що? — Черепок навіть розкудрявитись забув од подиву.
— Впився, вид?ю,— сказав Філя і про всяк випадок захихотів: — Неможливе сказав число.
— П'ятдесят карбованців з усім матеріалом і з усією нашою роботою,— суворо повторив Єгор.— Менше не вкладемося, перепрошуємо, звісно...
— Та що ви, Єгоре Савелійовичу...
— Ах, розкудряв твою...
— Цить!*—гримнув Єгор.— Не смій тут вирази говорити, в домі цьому.
— А на чорта мені за півсотні та ще разом з матеріалом?
— І мені,— сказав Філя.— Відмовляємося через безглуздість.
— Та як же, товариші милі! — перелякалася Нонна Юріївна.— Що ж тоді...
— Тоді тридцяткою все обійдеться,— похмуро сказав Єгор.— І ще я вам, Нонно Юріївно, полиці зроблю. Щоб книжки долі не лежали.
І пішов, щоб матюка черепківського не чути. Так і пішов, не оглядаючись. На пустир той повернувся і знову взявся до лопати. Канаву вигладжувати.
Били його на тому пустирі. Спочатку в канаві, а потім нагору витягли і там теж били.
А Єгор особливо й не відбивався: треба ж дядькам лють свою та образу на комусь зігнати. Хіба він, Єгор Полушкін, колишній тесля — золоті руки, кращий за інших, чи що?
12
Федір Іпатович з усіма боргами розплатився, усе в ажур привів, усі довідочки роздобув, які тільки були потрібні. Папку з шворками в культтоварах купив, склав туди папірці і в область подався. Новому лісничому звітувати.
В копійку хата та влетіла. В добру копійку. І хоч копійку цю він не у власних дітей з рота витяг, кривдно було Федорові Іпатовичу. Ох, як кривдно! До суворості.
Ось чому за всю дорогу Федір Іпатович і рота не розтулив. Думи свої свинцеві кантував з боку на бік і придумував різні образливі слова. Не лайливі — їх до нього тьму-тьмущу напридумували — а саме образливі. Зверху щоб наче звичайні — а всередині щоб отрута. Щоб мучився
потім лісничий цей, бодай на нього болячка, два тижні підряд, а притягти б не міг. Ніяк.
Важка це була проблема. І Федір Іпатович на сусідів-иопутників не витрачався. Не відволікався пустими балачками.
Думав він про зустріч з новим лісничим Юрієм Петровичем Чуваловим. Думав і боявся цієї зустрічі, бо нічого не знав про нього, про нового лісничого.
Ї Життя Юрія Петровича склалося хоч і самостійно, але не дуже щасливо. Батько пережив перемогу рівнісінько на один рік і в сорок шостому вирядився туди, де мовчазні батальйони чекали свого командира. А невдовзі померла й мати, вимучена ленінградською блокадою та тисячоденним чеканням фронтових листів. Умерла тихо, як і жила. Умерла, годуючи його перед сном, а він і не знав, що її вже немає, і жваво ссав холодну грудь.
Про це йому розповіла сусідка через багато років. А тоді... Тоді вона просто перенесла його з вимерлої кімнати до своєї, хоч і порожньої, хоч і вдовиної, але живої, і цілих шістнадцять років він вважав матір'ю тільки її. А коли він, заздалегідь приготувавши довідки, зібрався урочисто прибути в міліцію по найперший у своєму житті паспорт і попросив у неї метрику, вона чомусь надовго раптом замовкла, старанно обтираючи худими, шорсткими пальцями тонкі, безкровні губи.
— Ти чого, мамо?
— Синку...— Вона зітхнула, дістала з рипливої шафки старого зошита з пожовклими солдатськими трикутниками, похоронними, рахунками на електрику й метриками впереміж, знайшла потрібний папірець, але не віддала.— Сядь, синку. Сядь.