"Такий, значить, мій принцип, Якове Прокоповичу".
І знову бігав, куди пошлють, робив, що звелять, виконував, що накажуть. І старався, як міг. Навіть і не старався: стараються — це коли спеціально, коли себе силують, щоб тільки все нормально було.
А в Єгора і в думках не було що-небудь погане зробити, де-небудь схитрувати, на галай-балай зліпити, сяк-таком відбутися. Працював він усе життя не за страх, а за совість, а що не завжди усе добре виходило, то не вина його була, а біда. Талант, значить, такий у нього був, який від роду дістався.
Та в суботу, тільки туман рватися почав, над землею спливаючи, взяв Єгор мотузків якомога більше, ножі нагострив, сокирку за пояс засунув і подався в заповідний той ліс. По лико, що цінувалося по півкарбованця за кілограм. І Кольку з собою взяв: зайвий пуд—зайві вісім карбованців. А втім, зайвого у нього нічого ще не було.
— Липа — дерево важливе,— говорив Єгор, ступаючи зарослою лісовою дорогою.— Вона за колишніх часів, синку, пів-Росії взувала, з ложечки годувала та солоденьким частувала.
— А що в неї солодке?
— А цвіт. Мед із цвіту цього особливий, золотий медок. Бджола липняки поважає, багатий взяток бере. Найкорисніше дерево.
— А береза?
— Береза — вона для краси.
— А ялина?
— Це для матеріалу. Ялина, сосна, кедр, модрина. Хату ставити або, скажімо, якусь корисну будівлю. Кожне дерево, синку, воно для користі: нероб природа не любить. Яке для людини росте, на її потребу, а яке для лісу, для звірини всякої або для гриба, скажімо. І тому, перш ніж сокирою махати, треба подивитися, кого образиш: лося чи зайця, гриб чи білку з їжачком. А їх образиш — себе покараєш: підуть вони з лісу того порубаного, і нічим ти їх назад не заманиш.
Гарно було їм іти цією глухою доріжкою, ступати босими ногами по росистій траві, слухати птахів і говорити про розумну природу, що все передбачила і все зберегла на користь усьому живому. На той час уже й сонечко виринуло, шишки на ялинах визолотивши, і джмелі в траві заспівали. Колька на кожному повороті на компас дивився:
— На захід звернули, тату.
— Скоро дійдемо. Я чому, синку, на дальній липняк націлююсь? А тому, що ближній надто вже гарний. Надто в силі він стоїть, квітучий надто, і чіпати його не треба. Краще вглиб підемо: ніг нам не шкода. А липняк цей хай собі цвіте бджолам на радість та людям на користь.
— Тату, а джмелі до липи летять?
— Джмелі? Джмелі, синку, все більше низом намагаються: важкі занадто. Коло конюшини ходять, квітів усяких. У природі теж свої поверхи є. Скажімо, плиска, вона по землі шастає, а яструб у піднебессі літає. Кожному свій поверх відпущено, і тому ніякої тобі метушні, ніякої тобі штовханини. В кожного своє заняття і своя їдальня. Природа, вона нікого не кривдить, і всі для неї рівні.
— А ми, як природа, не можемо?
— Та це... як сказати. Повинні б, звісно, а не виходить.
— А чому не виходить?
— А тому, що поверхи переплутані. Скажімо, в лісі все зрозуміло: один народився їжаком, а другий — білкою. Один на землі хазяйнує, друга з гілки на гілку стрибає. А люди, вони ж однакові народжуються. Всі, як один, голенькі, всі кричать, усі мамчиної цицьки вимагають та пелюшки бруднять. І хто з них, скажімо, рябчик, а хто кібчик, невідомо. І тому всі про всяк випадок орлами бути бажають. А щоб орлом бути, самого бажання мало. В орла й око орлине й політ соколиний... Чуєш, синку, яким духом тягне? Липовим. От якраз за поворотом цим...
Якраз завернули вони за поворот, і замовк Єгор. Замовк, зупинився розгублений, очима кліпаючи. І Колька зупинився. І мовчали обидва, і в спекотній тиші ранку чути було, як солідно дзижчать ролохаті джмелі на своїх перших поверхах.
А голі липи важко скидали на землю в'янучий цвіт. Білі, наче жіноче тіло, стовбури тьмяно світилися в зелених сутінках, і земля під ними була мокра від соків, що справно гнали корені із земних глибин до вже приречених вершин.
— Згубили,— тихо сказав Єгор і скинув шапку.— За карбованці згубили, за полтинички.
А поки батько з сином, приголомшені, стояли перед згубленим липняком, Харитина в наміченій нею самою дистанції останнє коло закінчувала. До фінішу рвалася, до заповітної риски, за якою увижалося їй життя коли й не легке, то забезпечене.
Хоч яка горласта була, характеру їй було відпущено не так уже й багато: на чоловіка нагримати — це будь ласка, а кулаком по службовому столі стукнути — це даруйте. Боялася вона страхом незбагненним і столів цих, і людей за столами, і казенних паперів, і казенних стін, обвішаних плакатами аж до стелі. Входила боязко, тупцяла біля порога: й вимагати не наважувалась, і просити не вміла. І, потом від колін до мозочка вкриваючись, торочила:
— Мені б місце яке. Зарплата щоб. А то сім'я.
— Професією якою володієте?
— Яка у мене професія? Коло худоби ходила.
— Худоби у нас немає.
— Ну чоловіки ж є? їх доглядати можу. Помити, випрати.
— Ну, у вас же, Полушкіна, рідкісна професія! Паспорт із собою? — В документ дивилися, хмурилися.— Дочка у вас ясельна.
— Олька.
— А ясел у нас нема. Ясла — у віданні Петра Петровича. До нього йдіть: як вирішить.
Ішла до Петра Петровича, на друге коло. Від Петра Петровича—до Івана Івановича на третє. А звідти...
— Ну, ось що: як начальник скаже. Я в принципі не заперечую, але дітей багато, а ясла одні.
Це коло було останнє, фінішне: до риски підводило.
І за тією рискою — або тверда зарплата двічі на місяць, або кінець усім мріям. Кінця цього Харитина дуже боялася і тому зранку готувалася до побачення з останнім начальником з усією жіночою продуманістю. Сукню нову по коліна вкоротила, напрасувалася, зачіску зробила, як зуміла. І ще сумочку з собою прихопила, сестрин подарунок, Мар'їцин, на іменини. А Ольгу вчительці Нонні Юріїв-иі підкинула: хай тренується. Своїх пора заводити, чого там. Вигулялась.
Ні жива ні мертва Харитина двері заповітні торкнула: наче до царя Берендея йшла або до Кощія Безсмертного. А за дверима замість Кощія з Берендеєм — діва з косами розпущеними. І кігтики по машинці бігають.
— Мені до начальника. Полушкіна я.
— Ходімте.
Розчулилася Харитина: як увічливо. Не "зачекайте", не "заходьте", а "ходімте". І сама до кабінету провела.