Другого дня Колька не витримав добровільного затворництва і втік. Поки його татко безліч разів пірнав за мотором, Колька задвірками, щоб на матір не натрапити, вибрався з селища. Тут перед ним три шляхи лягли, як у казці: на річку, де дітвора селищна купалася, до лісу, через греблю, і на човнову станцію, куди він зовсім ще недавно бігав з особливим задоволенням. І, як витязь у казці, Колька теж потоптався, теж помізкував, теж позітхав і звернув ліворуч: у господарство Якова Прокоповича.
— Ну, що скажеш? — спитав Яків Прокопович у відповідь на Кольчине "здрастуйте".— Які ще прикрості сповістиш?
Дуже хвилюючись і навіть трохи заїкаючись через це хвилювання, Колька квапливо, захлинаючись розповів завідувачеві про весь позавчорашній день. Про те, як гарно біг човен і як наближалися далекі береги. Про те, як старанно допомагав Єгор туристам. Про матраци й вогнище, про мурашину пожежу й жовтий намет. Про ковбасу з булкою і два емальовані кухлі, які вихилив татко від утоми під настійливі прохання приїжджих. І ще як танцював він потім, як падав...
Яків Прокопович слухав уважно, не перебиваючи, тільки кліпав сердито. Під кінець уточнив:
— І ти, виходить, пішов?
— Пішов,— зітхнув Колька, так і не наважившись повідати про ляпас.— Я пішов, а він залишився. З мотором ще.
— Виходить, ти не винен,— сказав, помовчавши, завідувач.— А я тебе й не притягаю: не ти в мене працюєш.
— Я ж не для того,— зітхнув Колька.— Я ж усе, як було, розповів. Він же переживає, дядечку Якове Прокоповичу.
— Він безплатно переживає, а я — за гроші. Гаразд... Усе зрозуміло. Малий ще вчити. Малий. Іди геть. Іди і не з'являйся: забороняю.
Пішов Колька. Без особливого, правда, засмучення пішов, бо ні на що не розраховував, розмову цю починаючи. Просто не міг він не поговорити з Яковом Прокоповичем, не міг не розповісти йому, як усе було, знаючи, що татко про те ніколи й нікому не розповість. А те, що Яків Прокопович, про все довідавшись, просто прожене його, Колька передчував і тому не здивувався й не засмутився. Задумався тільки і знову пішов до вчительки.
— Чому це люди такі злі, Нонно Юріївно?
— Неправда, Колю, люди добрі. Дуже добрі. —• А чому ж тоді ображають?
—. Чому?..
Зітхнула Нонна Юріївна: легко вам запитання ставити. Можна було не відповісти, звичайно. Можна було й відмогтися: мовляв, виростеш — дізнаєшся, малий ще. Можна бу-
ло й на інше розмову цю перевести. Але Нонна Юріївна в очі Кольці зазирнула й лукавити вже не могла. Чисті очі були. І чистоти вимагали.
— Про те, що таке зло, Колю, і чому чиниться воно, люди давно думають. Скільки існують на світі, стільки над цим і б'ються. І колись, щоб пояснити все заразом, диявола вигадали, з хвостом, з рогами. Вигадали диявола й звалили на нього всю відповідальність за зло, яке у світі коїться. Мовляв, не люди вже у злі винні, а диявол. Диявол їх поплутав. Але не допоміг людям диявол, Колю. І причин не пояснив, та й від зла не врятував і не визволив. А чому? Як тобі здається?
— Та тому, що зовні всі шукали! А зло — воно в людині,, всередині сидить.
— А ще що в людині сидить?
— Живіт! Заради живота і зло те. Кожен за живіт свій побоюється і всіх ображає.
— Крім живота, є ще й совість, Колю. А це таке почуття, яке дозріти повинне. Дозріти й зміцніти. І от іноді буває так, що не визріває в людині совість. Крихітною залишається, зеленою, неїстівною. І тоді людина ця виявляється начебто без порадника, без контролера в собі самому. І вже не помічає, де зло, а де добро: все у неї змішується, все переплутується. І тоді, щоб межі собі визначити, щоб злочинів не наробити через глуху свою совість, такі люди правила собі вигадують.
— Які правила?
— Правила поведінки: що слід робити, а чого не слід. Виносять, так би мовити, свою власну малесеньку совість за дужки і роблять її непохитним правилом для всіх. Ну, вони, наприклад, вважають, що не можна дівчині жити самій. А якщо вона все-таки живе сама, то щось тут негаразд. Виходить, за нею треба особливо стежити, виходить, підозрівати її треба, виходить, чутки про неї можна найбезглуз-діші...
Отямилася Нонна Юріївна. Зрозуміла, що своє повела,
4 Б. Васильєв
65
що з загального й цілого висновок зробила частковий і особистий. І навіть злякалася:
— Господи, у мене ж плитка в кухні не вимкнена!
Вибігла, а Колька цього й не помітив. Сидів, брови насупив, думав, прикидав. Слова Нонни Юріївни до свого життя-буття приміряв.
Щодо правил точно все сходилося. Бачив Колька таких, які жили за своїми правилами, а тих, хто цих правил не додержувався, вважали або дурнями, або хитрюгами. І коли правила, за якими жив Яків Прокопович, були'прості й незмінні, то правила рідного дядечка, Федора Іпатовича, зовсім розходилися з ними. Вони були куди витонченіші й куди гнучкіші за прямолінійні пунктики контуженого сосною Якова Прокоповича Сазанова. Вони все могли виправдати і все допустити—все, що тільки треба було на даний момент самому Федорові Іпатовичу.
І ще були таткові правила. Прості: нікому й ніколи ніяких правил не нав'язувати. І він не нав'язував. І завжди жив тихо й сором'язливо: все озирався, чи не заважає кому, чи не застує сонечка, чи не плутається під ногами. За це б від усієї душі спасибі йому сказати, але спасибі ніхто йому не говорив. Ніхто.
Насуплював Колька брови, роздумував, за якими правилами йому жити. І як би зробити так, щоб ніяких правил взагалі більше не було, а щоб усі люди скрізь чинили тільки по совісті. Так, як татко його чинив.
А поки Колька сушив голову над проблемами добра та зла, вчителька Нонна Юріївна тихесенько плакала в кухні. Господиня пішла, і можна було, не криючись і не ховаючись за звичними усмішками, удосталь пожуритися і над своєю нещасливою долею, і над своїми окулярами, і над ученою незграбністю, і над затяжною самотністю.
А може, й справді хлопці книжних дівчат не люблять?..
4*
67
Поїзд прибув до обласного центру так рано, що Єгор був на базарі о п'ятій годині. Базар був ще зачинений, і Єгор зупинився біля воріт, склавши мішки на асфальт. А сам підпер плечем сусідній стовп, скрутив цигарку замість сніданку й почав з острахом роздумувати про майбутню торгову операцію. Зроду він у купцях не ходив, та й руки у нього до сокири пристосовані були, не до гир та ги-рок. Удома, розпалившись, він надто вже повірив у власні здібності і тепер, хмурячись та зітхаючи, дуже шкодував про це.