Я в т у х (з сіней). Я ось, мовляв, держу дверей, не втечеш!..
Галя. Жить... буду жить... в черниці... піду в черниці... молитимусь... трудитимусь... (Подумавши.) Ой, ні... Сибір... сором... сміх... (Бере віжки, думає.) Ой!., страшно!., житиму... молитимусь в Сибіру... покорятимусь... (кидає віжки) житиму... (Думає.) Ні, сором, сором... не найду вже... не освічу вже душі... полинуло далеко-далеко... скоріше туди, туди (бере віжки)... могила, калина... цвіточки, трава, а там?! Там гарне, невідоме свято... синочок... дивлюсь, прислухаюсь.;.
О смерте, яка ти гарна!., скоріше. (Стає на ослінці, прив'язує віжки до сволока і до себе.)
Я в т у х (з сіней). Ги-ги-ги!.. Тікать, мовляв?.. Не пущу!.. Гріх!..
Галя (прив'язавши віжки, стоїть на ослінці). Боже!.. Жаль... о, жаль... мамочко!., таточку!., рідненькі, де ви!.. Простіть... (Плаче.) Простіть! Василечку!.. Подруги!., місячні ночі!., вечорниці!.. Прощайте!.. Прощайте!.. (Плаче.)
Я в т у х (з сіней). І, хитра!., тікать, мовляв!.. Гріх тікать!., я ось, не пущу!.. Гріх!.. Як можна! Бог бачить.
Галя. Спасибі тобі, жизнь, за вісімнадцять років!.. Прощай! (Пхає ногою ослінчик і вішається, з рота біжить кров.)
ДІЯ ЧЕТВЕРТА Дякова хата.
ЯВА 1
Дяк і дячиха вечеряють: їдять часник і цибулю з хлібом, запиваючи сирівцем; або ріпу та хліб.
Дяк. Так: сохни, сохни цілий день над самим шматком, та й повечерять нічого. Хоч би була зварила борщику або юшечки.
Дячиха. Господи!.. З чого б же я зварила?.. Ні олійки, ні сальця... Хіба з самого сирівцю та ріпи?.. Посилала вранці Явтуха в лавку, щоб хоч солі взяв, та й не дав уже лавошник набор... каже: розплатіться з тими долгами.
Дяк. Ну, нічого... потерпим, поки ось Вася получить місце, а там... і розплатимось і...
Дячиха. Хто його зна ще, як буде й з Васею... Коли б він...
Д як. Як буде?! Так буде, що хай кінчає, та пополняє долги, та й нас догодовує до смерті... як же? Це ж через його ми так опустились, задолжались; через його так сохнем над часником, сами страдаем — його доводим до толку.
Д я ч и х а. Не об тім я кажу тобі. Я кажу, коли б він там, не дай боже, не болів, бо мені такі погані сни сняться, що не доводь госцоди; то босого його бачу, то обірваного, то вмазаного.
Д я к. Я не вірю снам — пустяки.
Дячиха. Е, ні, не пустяки... щось воно... Хіба, може, за Галею буде журиться, як узнає, що вона, бідна, так пострадала.
Д як. Та тут і журиться б, гіо-моєму, нічого... Хіба б що приданого за нею було б чимало?.. Ну, то нічого... аби він добрий був, то найдуться і без Галі, ще, може, кращі.
Дячихи. Е, то вже хто його зна які... Галя була, царство небесне, хоч куди дівчина: і добра, і гарна, як розочка... аж дух було радується, як побачу її... Оце, думаю було, невісточка буде на радість... аж воно бач: цвіла, цвіла квіточка, зів'яла і... немає:..
Дяк. Еге... що ж це там поробляє Оверко Васильович?..
Дячиха. Боже! Як це там йому або й тій бідній? Мокрині!.. Ох... жаль, жаль бідної... як вони хотіли відг, дать її за Васю!.. і зарятували нас ради того, та й віддали* у могилу!..
Дяк. Еге... Жаль... так судилось... Хай уже так буде... Коли б хоч Васі добре було.
Дячиха. Та коли б дав бог, цариця небесна!
ЯВА 2 Ті ж і Оверко.
О в е р к о: (сухо). Здрастуйте!
Дяк і дячиха. Здрастуйте, здрастуйте, Оверко Васильович! Сідайте!..
Оверко. Тут не до сидні... (Помовчав.) А що, як там ваш той великорозумний — нічого не чує на свою голову?..
Дячиха. Що таке, хай бог милує? (Перестають вечерять.) '
Дяк. Який великорозумний?! : Оверко, А той же, що не вірує в бога... що з людей глумиться... щоб з його з самого чорти поглумились:.; Дячиха. Та як це?.. Та що це?!
Дяк. Та про кого це ви нам, Оверко Васильович, ка-
жете?.. —
О в е р к о. Та він не Вася, а прямо Василяка, розбійник, душогуб!
Д я ч и х а. Боже мій! Що це ви?!
Дяк. Та що це ви, Оверко Васильович, шуткуєте?!
Оверко. Буде того; що він пошуткував з мене... щоб з його чорти так шуткували...
Дячиха. Боже мій! Ми ж нічого— не знаєм.
Дяк. Нічого... Як же це?!
О в е р к о. А, не знаєте ви!.. А хто загнав мою дитину на той світ?.. Га?.. Хто загнав!..
Дяк і дячиха мовчать здивовані.
О в е р к о. А, мовчите!.. Мовчите!.. Оце вам лоб і очі!.. Дячиха. Та що це ви?.. Оверко Васильович!..— Як же б він її загнав?.. А боже мій!..
Дяк. Оверко Васильович!.. ЯК же б він...
Оверко. Як?.. А хто то з неї, покійної, так поглумився? Хто то її в такий сором увів?.. Га?.. Хто увів?..
Дячиха. А боже милостивий!.. Та він у нас такий, що не зробить ніколи цього... от, боже мій...
Дяк. Ні-ні... Хіба б таки він схотів собі такого гріха на душу?! То, може, хто другий.
Оверко. Так ви ще зо мною будете спорить?! Що я вам таке?! Собака?.. Брешу?.. Га?.. Брешу?.. Та в мене є свідити-лі, що він, розсучий син, її, покійницю, так осоромив.
Дячиха. А, цариця небесна!.. Отаке тобі!.. Хіба б таки він... (Убік.) А може, й справді він!..
Дяк. Чи надіявсь отакого?.. А ви ж, Оверко Васильович, лагодились оддавать її за Васю й сами хотіли, щоб вони кохались.
Дячиха. Еге, це ви і в хаті в нас казали.
Оверко. Ну, то що з того?.. Хіба я тоді знав, що він отакий анцихрист, розбійник? Хіба я знав, що він осоромить її та й відцурається? Знав, що він осміє її, що вона і така і сяка?! Знав?.. Га?..
Дячиха. А, Оверко Васильович!.. Він кохав її, він хотів її взять. Сміяться він зроду-звіку ні з кого не стане... Схаменіться!..
Дяк. Сміяться він, Оверко Васильович, не стане: з Явту-ха хто насміється, то-то він розсердиться, а то б...
Оверко. Так ви ще брехні мені завдаєте?! Ручаєтесь за його?.. Ви за ним ходите?.. Знаєм, знаєм уже, що він за штука... Мені про його, розбійника, розказували люди розумніші нас, котрі брехать не стануть... Хочете — я вам призву Саврадима Сковородиновича, той вам усю правду докаже... Та й сами подумайте: чого б вона, покійна, заподіяла собі смерті, якби він був пообіщав її взять?..
Дячиха. Господи!.. Як же не заподіять, як ви її так били, проганяли з дому!..
Дяк. Еге, били, прог...
Оверко. Мовчіть!.. Наробили такого мені, та ще будете й виказувать?! (Помовчав.) Оддавайте мені гроші, що я вам позичав!.. Зараз же!..