Надворі наближаються дзвонок.
Писар. Слйшиш!.. Стишиш дзвонок!.. Єдить, собірайся!
Дячиха. Моя матінко!.. Оце вже й приїхали за тобою?!
Се мінарист. Приїхали!.. Треба вдягаться. (Шукає
одежу і вдягається.) ;
ЯВА 16
> Ті ж і Я в тух (з люлькою в зубах).
Я в ту х. Уже, паничу, мовляв... ідіть сідайте.
С ем і н а р и с т. Зараз, зараз... візьміть, будь ласка, чемодан винесіть.
Я в т у х (бере). Е... е... е... Важкий, матері його ковінька... е... е... мовляв. (Виносить.)
Дячиха (хрестить семінариста і цілує з плачем). Прощай, сину мій!.. Прощай, сину дорогий!.. Спаси тебе мати божа, цариця небесна!..
Дяк (цілує). Прощай!.. Поможи тобі боже скінчить... прощай... та гляди грошей, гляди грошей.... нігде брать... позичу в кого — ще вишлю... прощай!..
Оверко (цілує). Дай боже бути батюшкою... женитись.
Писар. Ми з тобою простімся на вокзале... Ми прови-дьом тібя.
Семінарист. Оставайтесь здорові і щасливі!., та не обижайте Явтуха... прощай поки що, хата рідненька!..
Дячиха (хвата його, цілує). О синочку мій... ёдиний! Куди ти виряджаєшся? Синочку дорогий... Спаси тебе...
Семінарист. Цитьте, цитьте... живий буду... побачимось: Тільки... ой... щось чує душа, та не скаже... та не скаже... Прощайте...
Всі. Прощайте, прощайте!.. (Наближаються до порога.)
ДІЯ ТРЕТЯ
Оверкова хата.
ЯВА 1 Галя сама.
Галя (сидить на полу, дердюучи дитину в руках). О, що ж це таке? Що це сниться там Васі? Які з'Являються'в його почування?! О, він же, мій голубчик, не знає... не знає... про таку бездушну вдію Грицькову... не знає про цю невинну дитину сорому, дитину загубленої поваги... (Плаче.) О, він уже ж не найде в мене того, що так заповідував берегти... не найде... заплює мене... відцурається від мене!.. Ох... не гулять уже мені з ним в тихі місячні ночі, в таємних обіймах природи..! не гріться його пекучим огнем... ні... Годі ж, серце, биться, ми вЖе мертві, осоружні задля того, хто тебе так куражив і так щиро голубив... Минулось... прощай!., прощай, любий козаче, і не осуди ту нещасницю, що так Щиро кохали тебе й так несподівано попалась в кігті яструба... Прощай!.. Я одна тепер на світі, як сирітка... одна з своїм соромом... Цурається і рідний батько!.. О, що робить, де діться?.. Де діть тебе, моє голуб'ятко, мій синочку?! Хіба, хіба... о, ні, ти ж невинне, ти чисте, безгрішне, як янголятко небесне... і тебе?! Ні... живи... живи... роздивляйся на світ божий, який він гарний. Живи й не плач на свою нещасну матір, що нехотя, з такою тяжістю на серці, з таким соромом родила тебе. Плач на свого батька, на того бездушного батька, що заставив родить... родить задля видної безталанності!.. О, чи є ж у його душа, совість — з'явить на світ невинну жисть задля страда-ній!.. О люди, люди!.. Як ви часто ради своїх минутних бажаній обрікаєте невинних людей на погибель... робите самі низькі, погані капості на світі... Бездушні люди!.. (Помовчав-ши.) Ти лежиш, моє голуб'ятко, на руках своєї з'їденої матері і не знаєш, які пекельні муки повиють її серце... не знаєш і не чуєш, які ждуть і тебе!.. Нас цураються. (Помовчавши.) О, прощай, моє манісіньке... прощай!., поки ще не взнало своєї долі гіркої... отправлю тебе туди, де було. (Помовчавши.) О, ні, ні... ти ж, моє янголятко, таке гарне, любе, невинне... ти ж тілько що переступило поріг цього світу, не подивилось на його... і тебе вже отправить... отправить — куди?!
ЯВА 2 Галя і Мокрина.
Мокрина (з дійницею). І не доведи господи... отакий скажений... чистий звір, а не чоловік. Галя. Чого, мамо?!.
Мокрина (готовить цідилок і глечик на молоко). Прийшла корова з череди і чи ревнула, чи ні — він узяв ломаку ьлупить бідну скотину, скільки сили хватає, і одно бушує, як буря, і все сопе.
Галя. За віщо ж бить скотину? Що вона винна?., що ревнула!.. Так ми ж люди, та й то кричимо, як і не треба, і робимо, що й не треба.
Мокрина. Ех, дочко, дочко! Це через тебе він такий лютий... що ти наробила?
Галя. Ну, що ж я казатиму... хіба ж я винна?., винна, що Грицько... Хіба б я схотіла такого лиха?.. Якби ж я знала, що таке буде, я б і на улицю не пішла.
Мокрина. Так скажи ж йому це... він не хоче й слухать... своє робить: лютує, та й годі... Ось що ще він скоїть, як увійде в хату!..
Галя. Боже! Що ж я винна? (Плаче.) Так вони скоро ввійдуть? Де вони тепер?..
М о к р и н а (цідить молоко в глечик). Пішов у лавку за дьогтем... Буде чоботи мазать.
Галя. Мазать?! Чоботи! Я помию... помию... може, хоч трохи змилосердяться. (Кладе дитину на подушку; встає і бере чоботи під лавою.) А де вода?.. Ага! ось у чавуні. (Миє.) Якби дав господь, щоб вони змилосердились... щоб перестали лютувать. Я б уже й на улицю ніколи не ходила і робила б тілько те, що вони звелять.
М о к р и н а. Еге... годи, годи, моя дитино, годи йому, благай його якмога, а то й мені не місце через тебе. Він і так у нас сердитий, а тепер і зовсім... Та як же таки й не сердиться?! Сама подумай: він хоч коли було й накричить на тебе, а все-таки батько... жалів тебе... а як утішався тобою, як хотів віддать тебе за дякового Васю!.. а ти бач, що зробила!.. Бач, як утішила нас!., увела нас у сміх і себе... Ох, не подивиться вже на тебе Вася!..
Г а л я. О доле, доле нещасна!.. Де та смерть, що не візьме мене!.. (Плаче.)
М о к р и н а. Чого, хай бог милує, смерть?., ще рано.. Та не плач, не плач, моя дитино, а то й мені жалю придаєш...
Галя. О, як мені не плакать!.. Батько так зненавиділи мене... цураються... лютують!.. А й без того, я сама знаю — який сором, поговір, сміх! Як на душі важко, як серце болить!., неначе гадина оповила його, неначе гадина ссе його.. Ох, бере смерть людей, а мене й не візьме!..
М о к р и н а. Не досадуй так... не досадуй, моя дитино., молись богу — бог дасть, все минеться.
Галя. Якби хоч бог прийняв оцю бідну дитину, а то воно нещасне, навіки нещасне!.. Я б тоді простилась з миром і десь далеко-далеко поступила б в черниці, і як уже така нещасна,, то покорялася б там усякому, молилась би, і хоч би й здумала коли, що було золоте врем'я, коли я так щиро голубилась з Васею, то... хіба б гірко заплакала та вп'ять би й молилась.