І, не ждучи відповіді, вона ще раз поцілувала його і, мов привид, шмигнула до покою.
Під час вечері була задумана, маломовна. На Бориса й очей не підводила, а більше розмовляла з батьком, кричачи йому до уха про те, як рибу ловили, або про те, кілько сьогодні скосили косарі і кілько їм заплачено. Після вечері відклонилась Борисові і пішла до кухні чи кудись там. Борис вийшов на ганок, поки Параска стелила йому. А коли стара пішла собі, лишивши лампу, він довго ще ходив по салонику з руками, заложеними на плечі. Сон його не брався. Він міркував, що йому робити. Хоч і як сильний був його біль по страті Густі і жаль на її поступування, щонайменше легкомисне, то все-таки він зовсім ясно почував відразу до тої кокетки і розпусниці, котра, очевидно, всіми способами старалась заманити його в свої сіті. Недавня постанова, щоб Густі на злість втопитись в обняттях пані Міхонської, видалась йому тепер, при спокійнішій голові, просто глупою. Се таке, як бесіда того чоловіка, що, мов, "моїй жінці на злість нехай мене б’ють!" Ні, сього не буде! Він бачить перед собою інші, вищі цілі життя і останеться їм вірний. Він не продасться в неволю за миску сочевиці!
— Значить, якнайшвидше втікати звідси! — сказав він з твердою постановою і, не думаючи навіть, що робить, упорядкував і зв’язав свій пакуночок, немов у тій самій хвилі готовився вирушити в дорогу. Скінчивши сю роботу, став і всміхнувся.
— Здається, що я спокійний, — сказав сам до себе,— а все-таки роблю полусвідомо, мов в сні!— І почав роздягатися.
Пізно вже було. Повний місяць своїм круглим лицем заглядав прямо в вікна салонику і скісною пасмугою свого сріблястого проміння освітив лице сплячого Бориса. Душно було йому, він лежав, розкидавшись на чистій білій постелі, з полуотвореними губами. Важко, нерівно дихали груди, якісь неспокійні рухи час від часу проходили по всім тілі, руки то піднімались крихітку, то знов безвладно опадали на подушку. Мабуть, недобре щось сниться йому.
Коли втім тихо-тихесенько відчиняються двері салонику, і, мов привид сонний, нечутно пливе-наближається якась висока біла постать. Ввійшла і стала при дверях, глядить на сплячого. Потім звільна нахилилась над ним, приклякла і взяла його за руку. Сплячий стрепенувся і розкрив очі. Він, очевидно, не міг відразу отямитись, ворухнувся, сів і все ще не спускав широко витріщених очей з дивної появи, котра все ще держала його за руку. Вкінці діткнувся її другою рукою, раз і другий раз, немов не міг переконатися, чи се сон, чи ява.
— Ха, ха, ха! — тихо засміялась нічна поява. — Ото лицар! Женщина назначує йому любовне звидання, а він спить!
Борис похолов увесь, — він пізнав голос Міхонської.
— Пані, — скрикнув він приглушеним голосом, — ви що ту робите?
— А хіба ж ви забули, що я виграла заклад? Мусите сповнити мою просьбу.
— Жартуєте, пані! Яку просьбу?
— Ха, ха, ха! От невиннятко, і не знає, яку просьбу! Ну, ну, не лякайтеся, я ж вас не вкушу. А так прийшла до вас, — лягайте, чого зірвались? Побалакаємо, погріємось, та й годі.
І несподіваним, але сильним рухом руки вона торгнула покривало, котрим обгорнувся Борис, щоб і самій лягти поряд з ним. Але Борис не пустив покривала і сидів лицем до пані, опершись плечима о стіну.
— Ні, пані, — сказав він твердо, — сего не буде.
— Чого не буде?
— Того, чого вам хочеться. Я ж вам казав, яка між нами перегородка.
— Дурниця! — сказала пані. — Ми обоє живі, молоді, то що має нам мертвець мішати! Дурниця, Борисе! Покинь церемонії! Боже мій, та ти повинен мені дякувати, що я така добра для тебе, а ти...
— Я вам дякую за вашу добрість, але приняти її не можу.
— Чому?
— Бо вас не люблю.
— Так?
Вона замовкла. Гнів і досада, і розгорівшася пристрасть боролись в ній. Подразнена гордість жіноча пекла її душу. Невже се можливе? Невже сей хлопчина, молодий, повнокровний, може остоятись і тій покусі, може відіпхнути її! їй нараз зробилося якось зимно-зимно, так що почала голосно сікти зубами. Чула, що щось підступає їй під горло, що в найближчій хвилі готова або заплакати, або кинутися на Бориса і видряпати йому очі. Зірвалась з постелі, випрямилась і з погордою глянула на Бориса.
— Так от як, не любиш мене, — сказала вона вкінці з притиском. — А як не любиш, то й знати не хочеш, так? Гарно! Що ж, силувати тебе не буду, піду собі. Тілько одне тобі скажу, голубчику. Я знаю, ти мною погорджуєш, ти вважаєш мене зопсутою, неморальною, бог зна якою грішницею. Дурень ти! А я тобі скажу, що я таки більше варта від тої... тої ляльки, що тебе, дурня, причарувала. Що я ліпша від неї! Що я моральніша від неї! Я не криюсь з своєю любвою, з своєю пристрастю, але й не роблю з неї комедії, іграшки, як вона. А вона, — знаєш, голубчику, вона погорджує тобою! Вона покористувалась твоєю любвою, як квіткою, як новою сукнею, але тепер ти їй не потрібний, і вона кидає тебе набік, як зужите дрантя.
— Неправда! Брехня! — скрикнув Борис. — Ви не маєте права обкидати болотом тоту, котра миліша мені над усе в світі. Так, знайте се. Миліша над усе в світі!
— Що ж, гратулюю, — з насміхом сказала пані, — а чи маю право обкидати її болотом, се ви найліпше самі побачите з отсього листочка. Прошу!
І вона кинула йому на постіль маленький білий пакетик і щезла.
Після сеї нічної пригоди Борис не міг вже й ока зажмурити. До самого рана він перевертався на ліжку, а скоро тільки почало світати, встав, одягся тихенько, взяв свій пакунок і вийшов на ганок. Густа мряка лежала над долиною. В дворі було ще зовсім тихо, ніхто не ворушився. Він пішов через подвір’я, в садок, а там стежкою над потік, де вчора обоє з панею Міхонською ловили рибу. Було холодно, роса бризкала з-під його ніг, але він не питав, спішив сквапно, не оглядаючись. Прийшовши над потік, визувся і перейшов його вбрід. Відси вела польова стежка геть-геть поміж вівси на гору. За тою горою, як він довідався, було село, через котре йшов мурований гостинець. Тим гостинцем він надіявся за кілька день дістатися до батьківського дому.
Сонце вже добре піднялось на небі, коли він, втомлений, задиханий, голодний, станув на вершку гори, на високій полонині. Пусто було довкола. Як тоді, в день його стрічі з Густею, густа мряка лежала внизу, закривала перед його очима всі ті місця, де він за кілька день так багато пережив і витерпів. І бачилось йому, що й усе пережите так само тоне, розпливається в млі. На серці було якось легко, свобідно, немов і воно нараз отряслося з болючих споминів. Глянув у противний бік: внизу недалеко густою темною стіною стояв ліс, а до нього вела півперек полонини вузенька, але добре втоптана стежечка.