— Хе, хе, хе! А що, правда, що пишне! — кричав старий, прочитавши з свого "Bigosu" Борисові якусь особливо огидну штуку. — Го, го, го! не такий се майстер писав! Що ви тепер там з своєю літературою возитесь, як дурень з ступою! Велика невидальщина та ваша теперішня література. Читаєш її, ні тобі зимно, ні тепло, weder Salz noch Schmalz!* А ото література, так раз література! Прочитаєш таку штучку, то цілу ніч кров бігає по жилах, а сни які сняться! Хе, хе, хе! молодий чоловіче! Вже я в тім практик! Мене послухайте!
Борис відвернувся, йому морочилось перед очима. Він рад був вирватись, втекти, куди очі видять, але той старий труп держав його міцно за рам’я, немов прикував до себе, щоб тим певніше защепити в його чисту, здорову кров ту заразу, котрою сам просяк до шпіку кісток.
— Що то? — скрикнув старий. — Ви відвертаєтесь? Вам неприємно сего слухати? Гей, гей, молодий чоловіче! Не знаєте ви життя, ані його ціни! Що ж варто життя людське без того? Га? Адже ж і се пан біг сотворив. Та й ще знаєте, що я вам скажу. Чи є там пан-біг, і небо, і пекло, і все те проче, хе, хе, хе! — то хто ще знає. Попи говорять, і нехай собі говорять, се для хлопів потрібне, хлопи повинні вірити. Але ми, знаєте, хе, хе, хе! — ми можемо й сумніватися. Так що то я хотів сказати? Ага! Чи все те так, як попи кажуть, то бог один знає. Але що отсе все, що ту написано (і він своєю кістлявою рукою вдарив по книзі) — правдиве, і єсть на світі, і становить приємність, і розкіш, і небо, і пекло людське, се правда! Се так, сього ніхто не заперечить, а хто заперечить, той дурень!
І він з упертістю маніака торгав Бориса за руку, щоб усю його увагу прикувати до себе. Знов почалось читання. Борис не знав, що діяти; він весь облитий був потом, немов у лазні. Стук ножів і вилок, що роздався з сусіднього покою, був для нього мов дзвін воскресний. Почувши той стук, старий Ремба відразу пустив його рам’я, замкнув книжку і встав. Параска ввійшла, щоб накривати стіл, а за нею пані Міхонська внесла ложки, вилки і ножі і почала розставляти тарілки. Старий Ремба став відразу мов не той. Здавалось, що дар слова у нього зовсім віднятий. Скоро тільки стіл був накритий, він сів на своє місце, взяв ложку до рук і з ідіотичним виразом лиця впер очі у вазу з розсолом, що димилась насеред стола. Щезли порнографічні тумани, остався тільки пережовуючий звір.
Один позирк пані Міхонської на бліде Борисове лице переконав її, що перша батькова лекція випала трохи затяжка, що Борис мучиться і терпить. Тепер вона старалась залагодити те погане вражіння, посадила Бориса напротив себе, боком до батька і, не звертаючи на старого ніякої уваги, почала з молодим розмову.
— Даруйте, пане, — сказала вона, — що я мусила вас на часочок лишити. Ви, може, нудились ту? Я знаю, татко до розмови не теє...
— Противно, — сказав Борис, — я волів би був троха більше нудитися. Татко ваші надто ласкаві для мене, угостили мене всім, що мали найкращого.
Пані якось двозначно всміхнулась і замовкла. Нараз схопилася.
— Ах, даруйте! Я так занята була своїм бабським господарством, що й забула... Наш післанець тілько що вернувся.
— Ну, і що? — мало не скрикнув Борис, і рука з ложкою затремтіла і застигла в повітрі.
— Ха, ха, ха! Видно, що дуже цінна для вас ся книжка, коли аж тремтите на вість о ній. Нічого, нічого, привіз книжку, зараз вам дам. Параско, принеси-но тоту пачку, що Микола привіз!
Параска внесла пачку, обвинену газетою і перев’язану шнурком. Борис кинув на неї оком і не рушився з місця. Йому трохи відійшло від серця, і він старавсь успокоїти себе, вколисати себе надією. Не доторкаючись до пачки, він подякував пані за її доброту, що для його речі трудила післанця.
— Ну, найшли за що дякувати! — сказала пані. — Противно, я дуже рада, що могла вам зробити сю приємність.
Ледве міг Борис діждати кінця того обіду. Пачка, що тут обік нього лежала на столі, пекла його, мов залізо, і віднімала апетит. А коли повставали з-за стола, він взяв пакет і вийшов до сусіднього покою. Рука його тремтіла, коли розв’язував шнурок і розвивав газету. В газеті завинена була його книжка. Пильно розвернув він її, почав переглядати, перевертати картку за карткою, — не було нічого. Глянув під хребет оправи, і там нічого. Ще раз перетряс листочки, — нічого. Тоді руки його опали, в очах посіріло і в груді зробилось так якось дивно і слабо, немов серце битись перестало і кров безвладно випливає з нього кудись вниз. Він сів і підпер голову на долоні. Значить, вона нічого не відповіла! Вона не вважає його гідним відповіді, погорджує ним і не хоче перед ним толкуватися. Ну, що ж, воно й зовсім натурально, бо він хлопський син! Вона погралася з ним і відкинула його, як іграшку. Так йому треба, нехай би був не сунувся туди, куди не його місце! А він, дурний, засліплений, готов був навіть все принести в жертву для її очей, її лиця, її голосу! Тьфу, хіба ж вона сього стоїть? Ні, се добре, що так сталося! Він в нетямі нам’єтності готов був кинутись в пропасть, а вона зупинила його. Спасибі їй за те! Сон скінчився. Хоч і який рожевий, а все-таки се був тільки сон і нічого більше. Тепер доля штовхнула його, важко, болюче, але в добрім намірі: щоб прокинувся, щоб перестав кидати себе в жертву чужим богам, щоб пізнав свою власну гідність, власну вартість і був самим собою. Спасибі тобі, доле!
Але сі думки не вспокоїли Бориса. По хвилі він зірвався і забігав по покою, мов звір у клітці. "Ні, се не може бути! — думалось йому, — се не може бути! Чи любить вона мене, чи не любить, але вона чесна дівчина. А мовчати сим разом була б підлість. Вона сього не могла зробити! Може, слуга лист загубив або забув де в ремені?" І, не надумуючись довше, він пішов до кухні.
— Миколо, — спитав він, — чи там не дали тобі для мене якого письма?
— Ні, прошу пана, — сказав Микола.
— А може, казали що?
— Нічого, прошу пана. Панич перечитали ваше письмо, пішли до покою і за годинку винесли мені тоту пачку, що я привіз.
Він не допитував дальше і вийшов на подвір’я. Світ крутився перед його очима, і він ішов, сам не знаючи, куди йде.