хоч і не знав, хто й навіщо сюди пливе.
— Це вже щось замислила німота,— сказав Полковенко.— Не інакше — якісь хитрощі.
Човен ледь ткнувся носом у пісок, і Коченян ахнув:
— Пацан... У човні пацан!..
Справді, на берег вистрибнув худий хлопчина.
Якусь мить він постояв, оглядаючись, а потім відштовхнув човна у море.
— Оце так гість!..
— Сьогодні в нас самі несподіванки...
— Але ж сам він не міг би допливти...
А хлопчина раптом зупинивсь, нагнувся й підібрав німецький автомат. Берег встеляли трупи фашистів, повсюди валялася й зброя.
Нарешті хлопчина угледів людей. Закинувши автомат на плече, він пішов просто на них.
Випнуті вилиці, очі — як у дорослих. Він довго не міг заговорити; його трясло, як у пропасниці.
Полковенко підійшов до хлопця й поклав на білочубу голову руку.
— А ти поплач... Ураз полегшає,— стиха мовив по-батьківському.
Хлопчина схопив його за руку й гірко заплакав.
— Як тебе звати? — запитав Полковенко.
— Іван.
— А сюди що змусило?..
Бондаренко увалено спостерігав за лейтенантовим обличчям. Воно то світлішало, коли він торкався Іванового плеча, то ставало суворим, коли переводив погляд на автомат, який стискали ще дитячі руки.
— Мене німці послали...—відповів Іван.— Сказали, як не здастеся, все село спалять...— показав автоматом на далекий берег, що бовванів у ранковій імлі.
— Кажеш, село спалять?..— мовив не то до себе, не то до Івана Бондаренко.
— На роздуми три години — поки я повернуся.
Полковенко подивився на сонце, що вставало над морем, і на його чолі відбилася ще більша тривога.
— Не беріть до серця, товаришу лейтенант. Там уже нікого вбивати, нічого палити,— раптом по-дорослому сказав Іван.— Лишилося з десяток хат та школа. А з людей— я, може, один... Мою матір, сестру Валю теж розстріляли. Стріляли й сміялися, а в дворі патефон грав...
— Дивіться, дивіться — палять!..— вигукнув стривожено Коченян.
Над далеким берегом здіймалась чорна хмара диму. Горіла школа, горіли хати.
— Ех, було б із чого... Та вдарити б по гадах! — стис кулаки Коченян.
Іван аж наддався вперед, дивлячись на заграву. Його дитячі очі горіли помстою.
— Який вандалізм,— прошепотів Бондаренко,— одне — знати про це з книжок, інше — побачити... Як же після цього на Землі лишилися люди, як змогло прийти майбутнє!.. Покажіть, як з нього стріляти,— він рішуче взяв із бруствера автомат.
— І мені зброю,— попросив Костюк.
— І мені,— простяг руки Назаров.
Бондаренко суворо оглянув своїх супутників, сказав:
— Кожна чесна людина мусить повстати проти фашизму, захистити від нього минуле, сучасне чи майбутнє. Наша совість підказує... Одне слово, я нікуди звідси не лечу.
— І ми не летимо,— відповів за себе й Назарова Костюк.
Полковенко, Бекмухамбетов, Коченян, Рязанов і Іван прислухались до їхньої розмови.
— Отже, товаришу лейтенант,— звернувся Бондаренко до Полковенка,— ми не летимо. А в хронольоті три місця. Можуть сісти Іван і ще двоє ваших. Вирішуйте хто.
— Полковенко,— у нього дружина й син...— озвався Коченян.
— А в тебе?—сердито запитав Полковенко.
— Нічого. І навіть якщо й накажете, я такого наказу не виконаю...
— Рязанову треба летіти,— втрутився Бекмухамбетов.— Таланту губити не можна.
— Ні, ні! — Рязанов благально замахав руками.— Я до останнього тут!..
— І я залишаюсь! — рішуче промовив Бекмухамбетов.
— І я...— Іван зрозумів із розмови, що хтось може врятуватися, полетівши, мабуть, у тил до своїх.
Якусь хвилю усі стояли мовчки. Потім Полковенко підійшов ближче до Бондаренка, взяв його під лікоть.
— Що ж, друзі, вертайтеся у своє майбутнє, а ми вже тут... Ви й так нам допомогли, сказавши про перемогу...
— Але ж на нашому місці ви вчинили б так само?
— Тоді полетить один Іван,— розпорядився Полковенко.— Полетиш, Іване, й розкажеш там про все...
Всі рушили до хронольота — голубої кулі, що погойдувалася поряд з Івановим човном.
— Ніби не така вже й складна, а он що Може...— розглядав машину Рязанов.
— Це не найдивовижніше з усього, що винайшло людство,— відповів йому Бондаренко і почав було розповідати про складну техніку двадцять третього століття. Затим набрав координати часу й показав Іванові стартову кнопку.— Тебе зустрінуть там. Лети, Іване!
Хроноліт швидко зник чи то в морській воді, чи то в повітрі.
А на острів знову полетіли снаряди й міни.
— Артпідготовка,— сказав Полковенко,— потім полізуть... Усім берегти патрони.
Фашисти вискакували з моторних човнів на берег — у зелених мундирах, тримаючи напереваги автомати, з яких без упину строчили по брустверах захисників острова.
"Хіба це люди? Звірі..." — думав Бондаренко, напружено вдивляючись у зелену хвилю, що накочувалася від берега.
— Вогонь! — скомандував Полковенко.
Бондаренко, Костюк і Назаров застрочили з автоматів, а коли ті нагрівались, бралися за гвинтівки.
Атака захлинулася, але фашисти почали окопуватися на острові.
...Їх лишалося троє. Поранений Рязанов, Костюк і Назаров. Вже ніколи не зайде до класу і не побачить дитячих очей Полковенко. Вже ніколи не привітається зі старезними аксакалами свого аулу Бекмухамбетов. Вже не напише жодного листа друзям із сонячної Вірменії Коченян. Вже ніхто не побачить Бондаренка, що народився у двадцять третьому столітті, аби загинути в двадцятому...
Сонце розігнало хмари, зависло над самим островом і гарячим, мов розплавлений свинець, промінням палило. землю.
— Є ще патрони? — запитав Рязанов у Костюка.
— У мене три...
— А в мене п’ять,— відповів і собі Назаров.
— Ну, і в мене три. Приготуйте гранати і візьміть мої... Рука — не докину...— показав він скривавлену долоню.
— Давай! — ледь устиг сказати Назаров і відразу ж, навіть не зойкнувши, упав на дно окопу.
Фашисти знову піднялися в атаку. Костюк старанно прицілився й вистрелив раз, удруге, втретє...
Раптом він почув за спиною відчайдушне й протяжне: "Три-май-ся!.."
Оглянувшись, побачив, як Рязанов неприродно опустився на коліна, тримаючись руками за скроні. Самими очима він прощався з Костюком, а крізь пальці проступали червоні струмини крові.
Костюк рвучко вхопив у руки гранати й так же рвучко вискочив з окопу. Останнє, що він подумав, коли на нього накинулись фашисти: встигнути висмикнути кільце. Хоч з однієї...