Не хочу, щоб він помирав

Страница 50 из 55

Джеймс Олдридж

— Вони кажуть, що забрано всіх, та це умисна брехня,— Гамаль витер з обличчя піт; його морозило, очі в нього були запалені.— Вони примушували мене виказати друзів, але я заявив, що діяв сам один, тільки з власної волі, і це, до речі, правда.

— Ви їм сказали, що жалкуєте про свій вчинок?

— Ні, бо я не жалкую. Я просто відчуваю, що то був хибний крок. Я вам про це говорив. Але я ні про що не жалкую. Я радий, що паша вижив. Радий, що й сам я зрозумів свою помилку. Ось що я їм сказав.

— Вони вас не погладять за це по голівці.— Скотт знав: він мусить попередити Гамаля, що муки його не скінчилися, що найгірше ще попереду. Та Гамаль усе розумів і без нього.

Унтер-офіцер (араб.).

— Мене повісять?— запитав він. І сам собі відповів:— Так. Напевне.

— Навіщо ви взагалі зізнавалися в чому б то не було?

— Я сам себе про це запитую і не знаходжу ясної відповіді. Не зі страху. І не тому, що бажав спокутувати якусь провину. Очевидно, тому, що подумав: "Гамаль, не можна починати з неправди". Хай буде, що буде, але я мушу говорити правду, інакше вони позбавлять мене моєї сили.

— Це може дорого вам обійтися. Вони будуть нещадні.

— Знаю. І готовий до найгіршого. Страшить мене тільки одне...

Він говорив так, ніби збирався про щось попрохати Скотта, і той уже налаштувався вислухати його просьбу. Та виявилось, що Гамаль звертається з проханням до самого себе.

— Я не можу дозволити, щоб мене зганьбили. Розумієте, це в них проти мене найсильніша зброя. Знеславити мене, вкрити ганьбою. Раніше я цього не уявляв. Здайся, кажуть вони, зречися своєї правди і своїх переконань. Усі ми знаємо, як погано живеться вашому народові, але будь таким, як ми. Живи, як ми, кажуть вони. Кинь свою справу, кажуть вони, і стань таким, як ми всі. Часом вони говорять це навіть лагідно. Але завжди з наміром розтоптали мою душу: "Соромся, Гамаль!" Або: "Ну що тобі до цього,, Гамаль?" Або: "Іди до нас, Гамаль!" І якщо вони змусять мене хоч на мить відчути ганьбу, тільки-но в мене закрадеться думка, що мені справді немає до цього діла, тоді пропав і я сам, і все те, заради чого я жив. Пропав і мій народ. Бачите, куди вони б'ють! У найвразливіше місце. І потрібне їм не моє тіло, а моя душа.

— Якщо їм не пощастить занапастити вашої душі, вони розправляться з вашим тілом,— застеріг його Скотт.— Будьте обережні. Ні в чому не зізнавайтеся. Ні в чому!

— Пізно, капітане. Але як добре, що ви мені це говорите!— Гамаль поклав свою темну, гарячу й тремтливу руку на руку Скотта,— Навіщо ви до мене прийшли? Вам це не пошкодить?

— Я вже сказав: мені здавалося, що є надія допомогти вам. Але послухайте, Гамаль, ви розумієте, що повстали проти цілого світу?

Гамаль засміявся:

— Вам гірко за мою долю, капітане?

— Можливо. Ось ви все говорите про те, за що боролися, про врятування народу, про правду. А ви знаєте, що на себе взяли, коли зробили той постріл?

— Як же я можу не знати? Все своє життя ми тільки про це і мріяли.

— Але одна людина, жменька людей, пістолет...

— Невже й ви хочете довести мені, що все безнадійно? Що треба було сидіти склавши руки, бо однаково все безнадійно?

— Ні. Я цього не кажу.

— Отже, ви вірите, що моя справа варта того, щоб я за неї постояв? Тільки по щирості, капітане!

— Вірю. Якщо ви розумієте її масштаби. Тоді вірю*

— Вам самому заглядала у вічі смерть, ще й не раз?

— Бувало...

— І як же ви гадаєте: варта моя справа того, щоб за неї накласти головою?

— Ну що я можу сказати?

— Бачите!— добродушно промовив Гамаль, розминаючи закуті ноги,— От ви мене й підтримали.

Скотт відчував себе безпорадним, як ніколи.

— Мені прикро, що я нічим не можу вам допомогти. Це мене дуже гнітить.

— Ех, капітане!— сказав Гамаль.— Вам треба подбати про свою власну долю.

— Мою чи Англії?— запитав Скотт.— Щодо мене — скажу, Гамаль: я розумію, що ви зробили. Я розумію ваш вчинок краще, ніж наші англійські справи. І думаю я зараз про вас, а не про англійців та їхню долю.

— Англійці теж мають вибір між правдою і кривдою. Подумайте про це!

— Розумію,— сказав Скотт.— І мабуть — уперше.

— Тоді все гаразд, капітане. Не турбуйтеся за мене. Ви мені вже допомогли.

— Ні. Ви не розумієте... Ви дивитесь на речі надто просто,— доводив своє Скотт.

Саме так і треба на них дивитись.

Але ви не бачите, кому ви кинули виклик, Га-

маль.

— Гнобителям.

— Гнобителям? А хто вони такі? Подивіться ж! Ви кинули виклик посольству Великобританії, англійській службі безпеки, єгипетській поліції, розвідці (хай допоможе вам бог!), місцевим політиканам, двірцевій кліці, урядові і ще біс знає кому. Все це далеко не так просто, як вам гадається.

— Для нас це дуже просто, капітане. Мій народ...

— Господи, та ваш народ темний і затурканий. Він нічогісінько не знає.

— Він знає, що він темний і затурканий.

— А що йому відомо про вас і ту справу, якій ви себе присвятили?

— Майже нічого.

— І що ж?

— Зате мені відомо. А я завжди з ним, капітане. Ось чому поліцейські нагорі кажуть мені: "Відречись, Гамалю! Твоя справа безнадійна! Відмовся від неї, Га-малю!" Але я не можу відмовитись.

Поліцейський у фесці, що стояв за дверима, прочинив їх і по-змовницькому підморгнув Скотту. Він легенько смикнув бровою, грайливо натякаючи на те, що побачення треба кінчати.

— Вже виганяють,— сказав Скотт, з безпорадним розпачем розводячи руками.

— Знаєте що, капітане?— Гамаль зробив спробу підвестись, але одразу ж знову сів, мало не застогнавши від болю.— Мені жалко англійців.

— Побережіть свою жалість на інше, Гамаль.

— Вони ніколи не зрозуміють, за що ми їх зневажаємо, бо закривають очі на горе нашої країни. Всі вони зроду наче сліпі, любий мій друже, за винятком таких, як ви. Але ви мені сказали — у вас не знають, що таке братерство..,

— Такі вже ми є,— скрушно погодився Скотт.

— Пригадуєте арабське прислів'я?— І Гамаль сказав по-арабськи:— "Коли говориш про братерство, хочеться, щоб про нього чув увесь світ".

— Яке братерство може бути під час війни?— заперечив Скотт.

— Шукайте — знайдете,— сказав Гамаль, і слова його ніскільки не скидалися на релігійну заповідь. Для арабів поняття братерства, душі, служіння справі, поняття віри, народу, перебільшені похвали, найпалкі-ші запевнення, химерні благання, клятви в любові та кровній близькості — не тільки природні у повсякденній розмовній мові, але й необхідні.