— Тим більше!
— Це тюрма, камінний мішок, повітря там чорне від диму. А народ...
— Ваш народ! Який же він є, ваш народ, капітане?
— Хто його знає...— відповів Скотт.— Про бедуїнів, про чотири племені горців з берегів Червоного моря, про фелахів Гіргі та пастухів-сенуситів 1 я можу розповісти значно більше, ніж про англійців.
— А де ж ваше чуття спорідненості, капітане?
— Його немає, Гамаль, воно мертве. Ми, англійці, всі стали один для одного чужаками. Чуття спорідненості між нами померло. Чуття братерства зникло без сліду.
— Тоді я не розумію, чому ж ви воюєте?
1 Члени мусульманського релігійно-політичного ордену, що виник у Мецці 1837 року.
—• Я вже казав вам: тому, що ми праві, а вони — неправі.
— Але ж ви знаєте, що й англійці також неправі!
— Неправі?
— Послухайте! — вів далі Гамаль.— Невже вам треба розтлумачувати, що англійці бувають різні — і гарні, й погані? Що в кожного з вас у душі теж іде боротьба, що правителі ваші правлять, а народ страждає...
Скотт розвів руками:
— Людина не може ненавидіти свій народ, Гамаль.
— Не може. Але англійці мусять зрозуміти, яке зло вони чинять іншим. Ви повинні розібратися, в чому це зло, і вирішити більше його не робити. Нація завжди поділяється на тих, за ким правда, і тих, за ким кривда. Носієм правди, як правило, виступає народ, а носієм кривди — його правителі. Але ніхто з англійців не розуміє, яке зло вони чинять...
— То й ненавидьте їх, як можете, Гамаль...
— Я міг би сказати, що ненавиджу англійців усім своїм серцем, що я зневажаю їх і накликаю на їхню голову всілякі нещастя за те, що вони експлуатують, розбещують і винищують нас; проте в глибині душі я відчуваю, що захоплювався б ними, коли б тільки міг їх збагнути — народ, звичайно, а не правителів. Чому так важко проникнути в душу англійця, капітане?
Скотт підвівся, збираючись іти, бо єгиптянин знову зблід і говорив дуже повільно, з перервами, судорожно хапаючи повітря розкритим ротом; проте він не бажав відпускати від себе Скотта.
— Ви ніколи нас по-людському не зрозумієте,— сказав йому Скотт.— В душу англійця важко проникнути навіть нам самим. І особлцро нам. Ми не поділені на правителів і тих, кими правлять. Ми просто відгороджені один від одного глухою стіною — кожен живе сам по собі.
— Що ж вас роз'єднує, капітане?
— Коли б я це знав, я відповів би вам на те, що вас мучить. І мене теж.
— А що вас мучить, капітане?
— На вашому місці, Гамаль, я знов повернувся б до вбивства з-за рогу.
— Ви говорите це, аби я вірив, що ви мене не викажете?
— Я ще можу вас виказати,— відповів йому Скотт,— І вам би не завадило убезпечити себе від цього,
— Ми про це думали,— сказав Гамаль, коли Скотт рушив до дверей.— Хакім збирався вас застрелити.
Скотт засміявся і сказав, що він їх розуміє.
— Отже, тепер ви хочете заплутати й мене в свої тенета необхідності?
— Я заборонив йому вбивати, капітане. Надто довго я тут пролежав, слухаючи голос, що волав про допомогу. Ніколи я більше не погублю людини, не вчиню насильства навіть з необхідності.
— А як Хакім! Він ще й досі не кинув наміру мене застрелити?
— Ні. Він досі вірить, що коли ви — справжній англієць, то обов'язково зрадите нас. Та поки це залежить від мене, ви в безпеці, капітане. Я вірю в людей, навіть якщо ці люди — англійці.
Скотт знову засміявся й пішов, обмінявшися з ним найвишуканішими арабськими люб'язностями і вислухавши голосні запевнення в братній любові, немислимі по-англійськи.
Однак по-арабськи Скотт розумів їх чудово.
РОЗДІЛ 15
Вночі Скотт почув, що Гамаля вивозять. Він стояв на маленькій площадці цегляних сходів, і до нього долинали човгання ніг та приглушена сварка. Місячне сяйво було схоже на мильну воду. Скотт чув, як півго-лосом розпікав когось лейтенант Хакім, як метушився біля свого пацієнта незадоволений лікар. Інших він не знав, проте здогадувався, що це люди незграбні: вони вчотирьох не могли підняти Гамаля, тоді як Скотт піднімав його сам. Грюкнули дверцята машини, і по звуку, з яким вона від'їхала, Скотт упізнав, що Гамаля повезли на півтонному "шевроле" єгипетської армії.
Після сніданку, коли по нього на вілісі заїхав Куотермейн, щоб одвезти його до Пікока (сьогодні Скотт мав одержати нове призначення), він помітив на вулиці двох невідомих людей, які ретельно оглядали "тополі-но" Гамаля.
— Підождіть,— сказав Скотт Куотермейну, який поставив свою машину за "тополіно".
— А що таке?
— Я хочу подивитися, що вони роблять,— стиха промовив Скотт.
— Хто?
Скотт кивнув у бік незнайомих. То були двоє єгиптян в чистих костюмах і добре випрасуваних сорочках, з вигляду — чиновники державної служби, напевне, з поліції. Зазирнувши у вікно замкненого "тополіно", вони відійшли, але один з них старанно причинив ворота в сад Гамаля: вони там явно йже встигли побувати. Поводилися ці люди надзвичайно скромно.
— Поїхали,— сказав Скотт Куотермейну, коли поліцейські зникли з очей.
— Чого їм тут треба? — нетерпляче запитав Куотермейн.
— Вони шукали єгиптянина, який стріляв у Аме-ра-пашу,— пояснив Скотт.— Вбивця жи£е в цьому домі.
— Звідки ви знаєте?
— Я його туди заніс; він був поранений в пах.
— Господи! То оце так вони його знайшли?)
— Вони його не знайшли. Друзі забрали його звідси цієї ночі.
— А ви повідомили поліцію, що він був тут? — запитав Куотермейн, забувши, що вони виїхали на вулицю з великим рухом, і різко гальмуючи, аби краще розчути відповідь.
— Бог з вами, звісно, ні! — відповів Скотт.— Навіщо я стаз би про це повідомляти?
Куотермейн зовсім зупинив віліс:
— Невже ви свідомо переховували вбивцю?
— Ні, я його не переховував. Я знав, де він, тільки й усього.
Куотермейн не вірив тому, що чує:
— Ви знайомі з тим чоловіком?
— Так. Учора я з ним розмовляв. Чого ви зупинились? Мені треба швидше до Шкока.
— Та нехай йому всячина, вашому Пікоку! А чому ви не передали вбивцю до рук поліції?
— По-вашому, я повинен був це зробити? — не запитливо, а обурено сказав Скотт.
— Повинні? Та ні! Я зовсім не вважаю, що ви були повинні це зробити. Але ж то я, Скотті. А ми говоримо про вас. Чому ви не виказали його поліції?
5 Дж. Олдрідж
129
— Давайте їхати,— озвався Скотт.— Мені треба до Пікока.