— Так то ж Пікерінг,— сказала вона.— А це ви. Скотт сумовито кивнув:
— Ваша правда. Іноді мені дуже хочеться бути Пі-керінгом. Комусь же треба так розізлитися, щоб зробити те, що необхідно...
Люсі відмовилась продовжувати цю розмову. До того ж вона, видно, вже передчувала щось зовсім інше, значно приємніше за трагедію...
Поки Скотт був відсутній, вона змінила не тільки авто, вона переїхала в інший, будинок. Замість білосніжної квартири Пікерінга в Гезірі вона оселилась тепер у старому будинку з каменюпісковику в Геліопо-лісі. Тут не було тієї стерильної чистоти, яка зустрічала з пустелі патлатого, вкритого брудом Пікерінга: будинок був давній, з високими стелями, просторий, у французькому стилі й зовсім не схожий на вибілене до блиску, мов та лікарня, житло в Гезірі. Якщо там Люсі намагалася влаштувати для Пікерінга зразково гігієнічний побут, чого йому бракувало в пустелі, тут вона постаралася все пристосувати до уподобань Скотта.
Люсі гадала, що Скотту конче не вистачало чогось такого, що пом'якшувало б його тверду шкаралупу, його масивну, вольову мужність,— просторих, затишних кімнат з витонченими лініями високих стель. І вона твердо собі поклала, що Скотту треба прищепити смак до комфорту й краси, позбавленої всякої практичної користі. Саме за це вона й узялася. Вона запевняла, що будинок йому, безперечно, сподобається. Вона палко доводила, що та, попередня квартира, тепер ні до чого: не було сенсу її зберігати. Тут буде краще, будинок цей має свої переваги. Компенсувати те, чого не вистачає,— ось в чім, здавалося, був її талант у повсякденному житті.
Скотт ухилився від цієї розмови й сказав:
— Джоанні тут, мабуть, теж буде краще. На острові сиро.
— І до дитячого садка далеко,— докинула вона. Але він навіть не намагався розгадати її замірів. До
того ж усе зіпсувала смерть Бентінка.
Він не жив у неї, та ніхто йому цього й не пропонував. Скотт поселився в пансіоні, який тримала напівсліпа тітка Сема Гассуна. В її побурілому від спеки садку мешкала черепаха, і стара завжди боялася зосліпу на неї наступити. Черепаха ховалася між корінням запиленого мангового дерева й виходила звідти тільки для того, щоб напитись та з'їсти жменю крихт. Стара купала її щодня у відрі з водою і розповідала Скотту, що черепаха любить хліб, банани та різні фрукти, але не їсть ні шпинату, ні латуку.
— Вона й знати не хоче про латук,— торочила тітонька Клотільда, і її жовте обличчя, на якому виблискували громіздкі окуляри з товстими скельцями, дивилося кудись у порожнечу, де вона гадала знайти Скотта.
Стара його ніколи не бачила. Вона познайомилася з ним по голосу і подала йому руку, коли Сем поцілував її і сказав, що Скотт — свій, близький, мов рідний брат.
— Ти зовсім ще дитя, Сем,— сказала вона племінникові.— І розтринькуєш багато грошей. Але все одно, ти гарний хлопчик.
Сем витратив частину своїх грошей на те, щоб віддячити тітоньці за піклування про Скотта, і купив їй довгохвостого папугу, але, пожалівши птаха, випустив його на волю, так і не донісши до пансіону. Коли Скотт сказав йому (одразу ж про це пошкодувавши), що яструб, орел, а то й просто коршак заклюють папугу ще до заходу сонця, Сем дуже засмутився, і Скотт довго лаяв себе, навіщо, не подумавши, сказав йому цю нехитру правду.
РОЗДІЛ 10
Кривавий Черч зажадав, щоб, перш ніж іти до генерала Уоррена та його дочки, Скотт з'явився до нього з поясненнями відносно смерті Бентінка.
— Хіба я зобов'язаний давати Черчу якісь пояснення?— В голосі Скотта прозвучала погроза.
Він доповідав Пікоку, і Пікок лише знизав плечима:
— Заспокойтесь. Я гадаю, що генерал Черч і себе в якійсь мірі відчуває винним у смерті Бентінка. Так чи інакше, а він хоче поговорити з вами, перш ніж ви підете до старого Уоррена.
— До Уоррена та його дочки — це я розумію,— сказав Скотт.— Але при чому тут Черч? Бентінк убив себе сам. Це все, що я можу сказати.
— От ви так і скажете Черчу. Що ж може бути простіше?
— Ні! Насамперед навіщо Черч його посилав...
— Не так голосно!— попросив Пікок.
Скотту раптом уявилось, що картонні стіни кабінету Пікока перетворюються на раковину, в якій гучно відлунює вся його безмірна зневага до Черча, і луна ця тривожила його свідомість, немов настирлива ідея, мов нерозгадана загадка. Чому він так боляче сприймав помилки і найбезглуздіші вчинки Черча? Чому так сильно хвилювали вони його зараз? Чому так довго гнітили його спогади про смерть Пікерінга й бажання знайти її винуватця?
Голос Скотта залишався спокійним:
— Я привіз дві міни,— сказав він Пікоку.— Міни ці не з Німеччини. Це звичайнісінькі "тарілки" з нашого старого складу в Джало.
— Нащо ви їх привезли?— з подивом запитав Пікок.— Ради бога, Скотті, облиште ви це. Поле було заміновано Роммелем...
— Ні. Міни заклав Черч. І ви це знаєте не гірше за мене. Всі це знають.
— А я вам, Скотті, кажу, що замінував ту ділянку Роммель.
— Англійськими мінами?
— Що ж тут дивного? Хіба ви самі не викопували німецькі міни й не переносили їх в інше місце?
— По кілька штук. Але не ціле поле.
Пікок ляснув своїм ремінним стеком об стіл — там сиділа муха.
— Я більше не хочу про це навіть слухати, Скотт. Пікерінг давно помер, і нічого вже не вдієш. Ходімо краще до генерала Черча, поки він не став набридати мені телефонними дзвінками. Ви привезли з собою Куотермейна?
— Ні. Він залишився у таборі в Мені.
— Ет, чорт! А я сподівався, що Куоті тут, з вами. Пікок весело клацнув пальцями, підзиваючи Шей-
лу, яку він уже простив. Вони вийшли з картонної обителі шляхово-топографічного загону, поминули чисті, впорядковані вулиці Набітата і ступили на територію однієї з вілл неподалік від сірої мармурової огорожі генерального штабу.
— В зв'язку з підготовкою нового наступу,— пояснив Пікок,— Черч перебрався сюди, щоб бути ближче до "самого" та змовників з генштабу.
Йдучи вулицями міста-саду, Скотт поруч гнучкого, мов пальма, Пікока нагадував кущ колючого перекотиполя, що його жене вітер пустелі. Він наперед відчував, що зазнає поразки через свою власну поступливість.
На порозі кабінету Черча Скотт ненароком упустив з-під пахви на підлогу сувій акуратно згорнутих карт. Він нагнувся підняти їх, а коли випростався, почервонілий і вже переможений, його зустрів короткий погляд голубих очей Черча. Генерал не привітався до нього, проте, підкреслюючи військову субординацію, жестом відпустив секретарку. Лукаво усміхаючись, секретарка з цікавістю розглядала Скотта. Вона була подругою Люсі Пікерінг, а свого часу й коханкою Пікока. "Адже ми з вами рідня, чи не так?"— сказала вона Скотту з хитренькою, фамільярною посмішкою; на Пікока вона не звернула ніякої уваги.