Увечері того ж дня Наймитенко був у Ворони.
Сидячи віч-на-віч з Наймитенком, Ворона мовив:
— Я отеє, як бачите, бурлакую, мої всі на селі, сам мушу чай наливати.
— Вам се не первина,— усміхаючись влесливо, говорив Наймитенко,— їздячи стільки літ по селах, ви призвичаїлись.
— Та до чого тільки я не призвичаївся! Траплялося самому і самовар становити, і чоботи чистити, найпаче коли, було, дове? деться ночувати в отому Луговому, страх яке темне та вбоге село!
— Хіба в одному Луговому, скрізь у нас по селах темнота та злидні, ще гаразд, як трапиться де начальство з такою доброю та щирою душею до народу, як от ви! Селяне до віку вас не забудуть.
Ворона весело усміхнувся, знати було, що хамська влесливість йому по серцю маслечком потекла, але, вдаючи з себе людину смиренну, він мовив:
— Дещицю я зробив для народа, але що там! Мізеріяі Капля єдина з того, що неминуче потрібно народові.
— Перш за все треба йому світу.
— Авжеж; так хіба ж можна назвати світом те, що дає народові сільська школа, учителів добрих у нас скрізь бракує. Тямущий і прихильний до інтересів народу учитель став би йому взагалі за учителя і керманича в леитті, був йому порадником, адвокатом, вартовим від усяких шахраїв, стеріг би громадські інтереси.
— Отакий учитель і по-моєму — зразок; зробитися таким учителем на селі — се мій ідеал, та не судилося мені досягти його.
— От на се я ніколи не сподівався,— ласкаво говорив Ворона,— ніколи не гадав, що ви маєте охоту учителювати! Чом ви мені сього ніколи не висловили, я давно б посадив вас учителем в те село, яке ви самі вибрали б.
— Не молена було, добродію, знаєте: рада б душа в рай, так гріхи не пускають; яка у нас на селі платня учителеві? Двадцять п'ять на місяць найбільше, на такі гроші не можна прожити з сім'єю.
— Платня дуже мізерна.
— То-то й лихо. Тут беру я з банку сорок карбованців і лед-ві-ледві бідкаючись, по-злидарськи стає на пролеиток. Коли б у мене був такий заробіток, щоб з його можна було дещо відло-жити про запас, тоді я, збивши яку тисячку, і подався б на село послужити рідному темному, убогому люду, але ж! — Макар журливо похитав головою і додав: — Се мрія, сама мрія.
— Не кажіть так: знаєте — убогий — ох, а за вбогого бог. Як я тепер бачу, так вам не далеко до вашої "мрії", виходить, ніби я й покликав вас на те, щоб допомогти вам швидше вхопити за хвіст свою "мрію".
Вся твар у Наймитенка подовшала, очі забігали, він здивовано дивився на свого патрона, не розуміючи, до чого той веде річ, а Ворона говорив:
— Маєте ви щомісяця сорок, а що ви скажете, коли я зроблю так, що до тих сорока ви заробите ще сотень три або й більше? Га? Що скажете?
Макар аж рота роззявив та, дивлячись на Ворону, пильнував швидше спостерегти: чи патрон його каже серйозно, чи жартома.
— Не ймете віри? — спитав його Ворона, не дожидаючи відповіді.— Не диво, але слухайте: у мене наклюнулося дільце; правда, доки що невелике, але перегодом, може, з його вийде і велике... Величезний дуб зростає з маленького жолудя. От в сьому ділі мені і треба вашої услуги.
Ворона допитливим поглядом пронизував Наймитенка.
— Повсякчас ладен служити вам тілом і душею.
— Я певен... Але слухайте далі: в одному селі треба мені у крестян заорендувати на довгі роки землі, землі ті — наділи. Через свою посаду не можна мені, не личить вести справу безпосередньо, ніяково мені єднатися просто, треба щоб хтось став за мене і справив діло до ладу; на се треба тямуху. От я і вибрав вас.
— Навіки спасибіг вам,— дякував Наймитенко, радіючи.
— Зразу трудно, навіть неможливо поєднати крестян, треба йти повагом, уміючи, треба, проте, місяць, чи й два пожити в тому селі да проквільно і підходити; а якою стежкою підходити, вас не треба буде вчити. Ну, що ви скажете, коли я прохатиму вас поїхати на село та пожити там місяць-другий?
— Не пустять мене з банку.
— Се вже моє діло, пустять; тут є і Вакуленків інтерес. Платню з банку братимете, як і досі, на селі житимете моїм коштом, а коли з'єднаєте крестян, за те вам п'ять сотень. Що ж?
Наймитенко кинувся цілувати руку Вороні і мовив:
— Я ладен хоч і зараз.
— Зараз не зараз, а на цьому тижні треба. На село ви приїдете задля здоров'я, на "дачу", мовляв, значить, треба і жінку брати, а як там і що діяти, про те я розповім, дам інструкцію, а далі слухайте.
У Наймитенка уся твар сяяла, очі горіли, він увесь трохи не тремтів на радощах.
— Скоро ми улаштуємо справу, доведемо її до бажаного скутку, тоді спорудимо товариство на акціях, тоді вам ще дамо тисячу і посаду в конторі на тисячу двісті річних. Добре?
Наймитенко неспроможен був більше здержувати того захвату, що обгорнув його, він обнімав і цілував Ворону, величаючи його і рідним батьком, і великим своїм добродієм.
— Але,— промовив Ворона, піднявши вгору пучку,— ви тямите, що в сій справі в головах успіху — тайна, довідаються про неї жиди чи інші аферисти, зараз ударяться наввипередки і переженуть нас. тим-то беру з вас слово, щоб ви про се діло нікому нічичирк, навіть жінці ні слова, ні півслова. Розумієте...
— Німуватиму, як риба та,— відповів Наймитенко.
VI
За тиждень чи що Ворона і Вакуленко уладнали свої обопільні товариські умови, оформили убезпеки і вирядили Найми-тенка в Чорне Озеро "рятувати своє здоров'я".
Хату собі Наймитенко найняв у волосного старшини Григорія Стуковенка, чоловіка бездітного і хоча з достатками, але Наймитенко дав йому добрі гроші.
В першу ж неділю Макар Наймитенко пішов до церкви і дав попові "на часточку" карбованця "о здравії болящого Мака-рія", а з церкви зайшов з жінкою до отця Софрона, щоб спізнатися і з ним, і з його попадею. У попа повітали їх дуже радо. Опріч здоров'я та корисного впливу на здоров'я чорноозерсько-го повітря, розмови ні про що не було. Вернувшись небавом до господи, Наймитенко запросив старшину до себе обідати.
Стуковенко старшинував вже десятий рік і добре призвичаївся поводитися з "панами", тим-то і з Наймитенком він говорив, хоча і охоче, але так вдатно, так "дипломатично", що жодним чином не можна було вивести, якої вік думки про громаду, про попа, про посередника, про податки і про таке інше.