Ломицький пішов поруч з Марусею по парку і розказав їй про усю свою розмову з Каралаєвою.
— Знаєте, Дем'яне Антоновичу, що я цього й ждала од своєї матері,— сказала Маруся.
— А я цього не сподівався,— сказав Ломицький.
— Не знаєте ви гаразд моєї мами,— обізвалась Маруся.
— Що ж нам тепер робити? — спитав у неї Ломицький.
— Постривайте трохи, підождемо. Я ще сама поговорю з матір'ю,— сказала Маруся, подаючи Ломицькому руку на прощання.— Через днів два прибувайте до нас.
Ломицький вернувся до Одеса. Стара Каралаєва неначе підстрелила його несподівано; його енергія, і без того слабка, зовсім занепала.
Засмучена Маруся пішла в гостиницю до своєї матері. Марта Кирилівна сиділа на канапі, закинувши ногу на ногу, й думу думала. Слуга приніс самовар, поставив на столі. Самовар кипів, булькотів та парував, як навіжений. Марта Кирилівна і не думала засипати чай, вона ждала, поки дочка надійде і зробить свою повинність.
Вже сонце сіло, як Маруся увійшла в номер.
— Чого це ти так довго забарилась? Засип мерщій чай, бо я пити хочу. Втомив мене отой шелихвіст, аж усе тіло в мене обважніло: не можу і з місця рушитись,— сердито сказала Каралаєва до дочки.
Маруся глянула на простирадло, що валялось серед номера на підлозі, вхопила його, згорнула і вкинула в комоду. Вона постерегла, що мама справляла перед Ломицьким якусь комедію праці.
Засипавши чай, вона спитала в матері:
— В вас, мамо, був Ломицький?
— А тобі вже сорока на хвості принесла звістку? — сказала мати.— Ну так що ж? Був та й пішов, і лучче було б, якби він до нас зовсім не вертавсь.
— Чому ж так? Чим же він вам не до вподоби? — спитала Маруся.
— А тим не до вподоби, що в штанях ходе, попросту сказавши,— сказала Марта Кирилівна.
— Що це з вами, мамо? Невже вам хочеться, щоб вів убрався в спідницю, чи що? — сказала Маруся.
— Не в тім сила, що кобила сива, а в тім сила, що не везе. Він просив у мене твоєї руки, а я його прогнала,— сказала Марта Кирилівна.
— Нащо ж ви його прогнали? — спитала Маруся.
— На те, щоб він не смів тебе збивати з пантелику та морочити,— сказала мати.
— Ви, мамо, порозгоните усіх моїх женихів. Невже ви хочете, щоб я в черниці постриглась? — сказала, Маруся.
— Про мене, й постригайся в черниці, як маєш йти заміж,— сказала мати.
— Це ви, мамо, певно, жартуєте? — спитала Маруся.
— Авжеж жартую, бо стрижуться в черниці тільки дурепи. Я людина ліберальна і в монастир тебе зроду-звіку не пущу. А ти заміж не йди. Мужчини деспоти, варвари, бузувіри, ледарі. Ломицький тебе не любить. Він бреше — він бере не тебе, а гроші, бо знає, що в мене є гроші, але він і кришки не покрепиться, бо я йому грошей не дам,— сказала мати.— Ти йому так і скажи.
— Ні, мамо, цього я йому не скажу,— сказала Маруся.
— То я йому це й сама скажу, коли хоч,— сказала мати.
— Але ж, мамо, я його люблю! — крикнула Маруся.
— Брехня! ти оце наважилась од мене втекти і ладна вийти заміж хоч і за сажотруса,— сказала мати.
— Мамо, схаменіться! Ви чогось стривожені, роздражнені! Що ви говорите? — сказала Маруся, і в неї очі зайшли сльозами.
— І не думай, в голові собі не покладай йти заміж за цього Ломицького. Вій забере твої грошики, промарнує, проп'є, програє в карти, а потім потягнеться за акторками, знайде собі втіху в ресторанах. Ого! ти ще не знаєш, що то за люди — мужчини. Наберешся лиха!
Маруся вже її не слухала і, наливаючи чай, плакала. Сльози котились і, як роса, сипались на білу скатерку.
— Оце розридалась, неначе мала дитина; ще в чай накапають сльози. Я стою на тім, щоб усі панни не йшли заміж. Нехай лучче посивіють на пні, як мають терпіти од деспотизму мужчин. Нехай лучче викорениться дорешти усей рід людський! — крикнула Марта Кирилівна.
Маруся глянула на неї дивуючись, їй здалося, що мати або з глузду з'їхала, або збожеволіла.
Тихо стало в номері. Мовчки пила чай Каралаєва. Маруся й не доторкнулась до свого стакана.
Надворі смеркло. Каралаєва лягла в постіль і захропла; а Марусю й сон не брав. Вона вийшла в парк і сіла на лавці під акаціями. Зорі висипали вже на небі. А в голові молодої дівчини все роєм вилися думи,— одна сумна, друга сумніша. От перед нею ніби майнули її дитячі літа. Вона згадала батька. Батько її любив, пестив… але рано помер. Згадала вона, як зосталась сиротою, як жила з матір'ю вдвох, ходила в гімназію, як сиділа з книжкою вечірньою добою рядом з матір'ю за столом; пригадала материні насуплені брови, материн лібералізм при людях і материн деспотизм на самоті, її вередливість і її чудні старосвітські погляди та теорії, перемішані з новими ідеями. Пригадала вона і ласкавість материну до себе, котра часом проявлялась в неї, як погожий день в непогожу пізню осінь… Думки її полетіли в далеку прийдешність… Перед нею майнуло життя вкупі з милим на своїй вольній волі, їх хатина чиста, тепла, прибрана, як пташине гніздечко. І десь узялась хижа птиця, зруйнувала гніздечко і розвіяла по вітру. І та хижа птиця була — її рідна мати.
Ніч була тиха, тепла. Широке небо неначе кліпало тисячами блискучих очей. Од тепла мліло тіло, мліла й душа молодої дівчини. Ще привітніша здавалась для неї прийдешність; ще теплішим здавалось для неї гніздечко, тихе й затишне, вкупі з тихим, смирним Ломицьким.
З моря потяг свіжий вітерець. Маруся увійшла в номер, ступаючи навшпиньки, щоб не збудити мами, лягла в постіль і нешвидко ще заснула легким тривожним сном.
VII
Минув тиждень. Ломицький, скупавшись в морі і напившись чаю, сидів в гостиниці на третьому поверсі коло одчиненого вікна. Ранок був ясний, погожий. З вікна високої гостиниці було видно покрівлі домів. На покрівлях, на невисоких стовпчиках, неначе основа на снівниці або мотовилники на ветушці, вилися довгими рядами з дому на дім густі дроти телефонів, а через ті тонкі дроти, як через павутиння, лисніло синє блискуче море, лисніла золота імла над заливом, біліли піски берега коло Пересипи і далеко-далеко мріла морська далеч, неначе обсипана золотими скалками та іскрами сонячного проміння. Внизу по вулиці сновигали люди. Видно було крайок надморського бульвару, де вештались гуляючі люди, неначе комашня.