НАТУРА Й КУЛЬТУРА
ДІЙОВІ ОСОБИ
Мокрина Ко в а л єн ч и х а — 35 літ.
Галя, її дочка — 17 літ.
Тетяна, її мати — 55 літ.
Петрусь, її син—— 12 літ.
Кучерявий, другий чоловік Мокрини — 30 літ.
Скиба, молода людина, сусіда.
Пшеничний, фельдшер.
Ф і ял ко в, дяк.
Вознюченко, крамар.
С ус па, службовець з міста.
Стусаненко, селянин.
[
Прищепа, секретар.
А н к е т о в, бухгалтер.
М а н ю р а, друкарка.
Макарон, зав. кравецькою майстернею
Футорянський, зав. цукерочною фабрикою
Бубнов, зав. слюсарною майстернею
] — [торговельно-виробничого комбінату в місті]
Заноза.
Крушевська, дама. Селяни і селянки.
ДІЯ ПЕРША
У хаті Мокрини. Зимовий день. За обідом, що підходить до кінця, сидить уся родина — сама Мокрина, пишна, літ 35, красуня, повна, рум'яна, чепурненько вдягнена в звичайному селянському вбранні, її дочка Галя, зовсім молода, тоненька й струнка дівчина, Петрусь—хлопчик літ 12, Тетяна — Мокринина мати, жвава, сухенька бабуся, і Кучерявий — другий чоловік Мокрини, що перебуває в неї в приймах, вродливий, повнолиций і гладкий дядя, літ 30, голений, без вусів і бороди, в одягу військового покрою.
Мокрина. А ти чому не їси, Петрусику? їж мені все, а то й яблук не дам.
Петрусь. Я більш не хочу.
Мокрина. Що то значить не хочу — треба їсти, поїдеш* до міста вчитись, таких вареників вже не побачиш. А ти чому не їси, Борисе? Та що це сьогодні ніхто нічого не їсть, хіба погані вареники?
Кучерявий. Спасибі, я вже ситий.
Макрина. Може, ще ковбаски хочеш? Мамо, покладіть Борису Михайловичу ще ковбаси.
Кучерявий. Та годі-бо, не клопочись, так понаїдались, що й дихати нікуди. Он Суспа й то дивується, що ми стільки їмо. *
Мокрина (з незадоволенням). Суспа, Суспа. Багато він тямить, твій Суспа. Йому б тільки горілку смоктати. Чого це він, до речі, приїхав, цей Суспа?
Кучерявий (хмуро всміхається). Чого приїхав... ревізію робить в сільраді. Не всі ж отак сидять, як я, та їдять з ранку до вечора. Інші й діло роблять. До Суспи тепер'рукою не дістанеш... Окружний інспектор... неабияка свиня.
Мокрина. Подумаєш... інспектор. Не вірю я щось в його роботу — язиком дуже меле.
Петрусь. Мамо, дай яблука, я вже піду ковзатись, пізно.
Кучерявий (підводиться). Віриш не віриш, а сто карбованців за щось дають, мабуть, не дурно. (Сідає осторонь ліворуч і запалює цигарку.)
Тетяна. А боже ж мій, сто карбованців! Ось де дурні гроші.
Мокрина (порається з матір'ю біля столу). І справді. Якби мені сто карбованців, якого б я бугая купила! Галю, принеси яблука з комори, ці вареники постав у шафу, ковбасу так само.
Петрусь. Я теж піду до комори, можна?
Мокрина. Йди. Галя дасть тобі яблука. (До Кучерявого.) Так то ж у селі, а в місті хіба це гроші? Треба попереду спитати, скільки він розтринькає дурно. На ключі. (Дає Галі ключі.) Куди це ви, мамо?
Тетяна (одягає кожуха). Коровам корму дати.
Мокрина. Еге, я й забула. То постривайте — треба раніш пійло борошном засипати. Галю, принеси борошна з комори та позбирай скоринки для поросят.
Тетяна. А буряки й картоплю теж давати?
Мокрина. Ну, аякже. Постривайте, я зараз сама принесу.
Тетяна. І без тебе зробимо. (Виходить.)
Мокрина. Та порозмочуй, Галю, скоринки в, молоці поросятам, а то знов не будуть їсти.
Галя. Добре, добре. (Прибирає зі столу.)
Кучерявий (з місця хмуро). Розтринькає чи ні, зате
в*-місті живе. (Курить.) А хоч і розтринькає, то не дурно.
Звісно; не буде їсти з* ранку до вечора; •
Мокрина (не дочувши). Хто не буде їсти, поросята? Чому?
Кучерявий (злісно). Які там поросята! Я про Суспу кажу, тобі тільки поросята в голові. То ж місто — культура. (Курить.) Тільки й думаєш, що про свої поросята.
Мокрина (наївно). Неправда. Я й про тебе теж думаю, мій любий, гріх тобі так казати.
Кучерявий сердито відвертається.
Галя. Ну, ходім, Петрусю, до комори, дам тобі яблука. Петрусь. Ходім. Мамо, я піду ковзатись. Мокрина. Дивись, щоб тільки недовго, а то другий раз не пущу.
Петрусь. Добре, добре. (Одягає кожуха й виходить з Галею, яка збирає зі стола весь посуд.)
Мокрина замітає хату, потім виймає з шафи карафу з наливкою, тарілку з медом, тарілку з пирогами й ставить це все на маленький стіл ліворуч біля лави, на якій сидить і курить Кучерявий, що мовчки стежить за нею з хмурим і невдоволеним виглядом.
Мокрина. Може, хочеш закусити чого-небудь солодкого, пиріжка з повидлом, дивись, які гарні пиріжки, так на тебе й дивляться мазаним боком, або меду — чудовий мед, як пахне, неначе квіточки. А то, може, вип'єш чарочку вишнівки — солодка-пресолодка, я вчора переливала.
Кучерявий (хмуро). Спасибі, не хочу.
Мокрина (до Кучерявого). Та що з тобою? Чого це ти такий смутний сьогодні — не їв нічого за обідом, може, болить що, крий боже? (Пригортається до нььго, зазираючи в очі.) Чого ти такий?
Кучерявий (курить). Та ніякий, що ти вигадуєш?
Мокрина (горнеться до мужа й бере його за руку). Ну, з'їж хоч один пиріжок, ти ж любиш з повидлом, або, може, хочеш, я принесу сметанки.
К у ч.е р я в и й. Я ж казав, що нічого не хочу. (Дивиться вбік.)
/ Мокрина (зазирає йому в очі). Ну, то скажи ж, чого ти такий смутний. Я ж бачу, що в тебе щось є на думці.
Кучерявий (хмуро усміхається). На якій там думці, хіба може бути що на думці або в голові при такому житті, як у мене,— їм, п'ю, сплю — ось тобі й всеньке' життя; спитай он у свого кабана, що ти годуєш на різдво — багато в нього думок?
Мокрина (сплескує руками). Ото, крий боже, що ти кажеш, Борисе, то хіба ж ти кабан.
Кучерявий (хмуро). Недовго й до кабана, ще трохи, то, мабуть, і захрюкаю. Сьогодні як учора, учора як завтра, день за днем, рік за роком, не вгадаєш, як і життя промине... Як подумати, що ось вже скоро сім років, як я сиджу тут у тебе в приймах, то аж страшно стане на душі... Що я зробив, чого здобувся за цей час? Мої товариші — он в газеті (бере зі столу і знов кидає газету) вгору пішли, силу забрали, ділами в місті орудують, а я що? В приймах сиджу сьомий рік, тільки і знаю, що їм та сплю, он яку пику відпас, то невже ж я не варт чого іншого? Невже ж я не побачу нічого кращого за увесь мій вік? Адже ж в мене є й сила, й розум, здається, гору б міг перевернути оцими руками.