Нас учили шукати чогось, "щоб стояло вище над усіми націоналізмами", "всіх людей всіх вір признати братами", шукати "інтернаціональної загальнолюдської правди", виступати "під більш людським прапором, аніж релігійний та національний фанатизм", "без зараннього рішення справ дальшої будуччини"... Якраз навпаки! Нісенітницею є "інтернаціональна правда", бо це лише плащик для заборчої чужої ідеї, як російське слов'янофільство або большевизм. Нісенітницею є "загальнолюдська точка погляду" в політиці, бо точок погляду є стільки, скільки націй. Інтернаціоналізм, слушно зауважив провідник фашизму, як любов – до цього належать двоє. Коли ж цей інтернаціоналізм "без взаїмности" засвоює собі нація підбита, це політичний онанізм, негідний нації, що хоче стати вільною. Нас учили – "Коли волю народу забезпечує окремішність, треба змагати до окремішности, коли її краще забезпечує спілка (федерація) з другою нацією, треба використати федерацію"... Нісенітниця! Треба сказати: Коли "воля народу" не суперечить підлеглості нації, треба цю волю дати, коли ця "воля" веде до страти "непідлеглости", треба цю волю обмежити. Нас учили ідей "гуманности", але нам найліпше пам'ятати слова Макіявеллі: "Коли йде про роздумування над щасттям рідного краю, громадянин не повинен затримуватися жадною розвагою справедливости чи несправедливости, людяности чи жорстокости. Істотна точка, яку треба поставити над усіма, це забезпечити нації свободу й незалежність".
Така повинна бути наша національна ідея: всеобіймаюча, виключна, яскрава, якої гаслом є не спочинок і уживання, лиш акція і воля до влади над відірваними засадами, над чужою ідеєю, над власним окруженням, над обставинами", над усім часовим і поодиноким. Лише та ідея виведе нас зі стану провінції, лише вона сполучиться з тим патосом, без якого мертва всяка ідея.
РОЗДІЛ III
"МІСТИКА" І "РЕАЛЬНЕ ЖИТТЯ"
Розуміння української ідеї як ідеї всеобіймаючої означує й ролю її в щоденнім житті. Дві противні ідеї можна погодити в подвійний спосіб: або підпорядкувати їх одній сильній "вищій" ідеї на підставі обопільного порозуміння, або на підставі взаємовідношення сил. Перший спосіб стремить до угоди, другий до повалення ворожої ідеї. Фр. В. Ферстер зве перший спосіб "федералістичною політикою", назва, яка об'єднує собою і програму, і тактику нашого провансальства. Виходячи з цієї точки погляду, українство все протиставляло одне другому: "містику" і "реальне життя", програму максимум і мінімум; відхрещувалось від "далеких ідей", стремлячи до "досить благополучного життя", застерігалося проти "висовування чисто маніфестаційних гасел", які відвертали увагу від "реальних щоденних справ"; все пристосовувалось до "сили народу", до моментального стану національної свідомости, до існуючих політичних границь; протестувало проти "зараннього рішення справ дальшої будуччини", радило годитися "з людьми інших максим", "оминати великі програми", щоб осягнути "малі реальні здобутки". Розгортати "шумні гасла" могли лише "схолястики" і "теоретики, хоробливо перейняті національним почуванням". В нас усе висували сучасне, відпихаючи на задній плян майбутнє, з його інтересами ненароджених; "не категоричний імператив національного обов'язку, а фактичні, в умовах даної дійсности, потреби мас"[27-3], "без задної мисли" цілковитого заперечення чужої ідеї, проти "порушування високополітичних справ", за "програму на дану годину", проти "дражнення" сусідів, проти висунення кличів, що не можуть здійснитися "тепер", або яких "нарід ще не розуміє", не "романтика", а "реалізм".
І в цім наставленні була головна причина страшної кволости українства. Не можна протиставляти одне другому загальну ідею й працю над щоденними потребами мас, останні треба підпорядкувати першій, але не робити з них самоцілі. Ось де їх синтеза! Сама боротьба за "реальні наслідки" з нехтуванням "романтичного" ідеалу приводить лише до затертя його в психіці мас, отже практично до моральної демобілізації нації, до погодження з іншою ідеєю. Що давало силу російським і польським займанцям на Україні? Те, що кожний з них, урядовець, священик чи учитель ішов до нас не лише "для лакомства нещасного", але як носій – у своїй думці – "вищої ідеї", що одушевляла його дрібну працю, і мала окультивувати "дикі поля". Наші ж діячі йшли не для будування України, лише для ширення "гуманних ідей", письменности, просвіти, постачання дешевого краму в кооперативах, без загального ідеалу, який натхнув би й надав би вищий зміст їх роботі.
"3амки в повітрі" Шевченка, "фантастичні омани", без них не обходився на своїм шляху жоден нарід, що прагнув ліпшого майбутнього. Не критися з тими "замками в повітрі", а тримати їх образ стало перед нацією. Координуючи її зусилля так, щоб вони зближали її до перенесення тих замків на землю. А коли нація не приготована до прийняття тих "замків", завше нагадувати їй про них, єднаючи з ними "реальні щоденні справи", накидуючи пасивній масі той містичний ідеал.
Як віра втілюється в церкві, так національна містика – в політиці. "Все починається з містики – каже Пеґюі – і все кінчається політикою", все починається "шумними ідеями" і кінчається щоденною працею. "Справа полягає в тім, щоби в кожній системі містики не з'їла політика, що зродилася з неї"[28-3]. Щоб кожний крок "щоденної праці" був натхнений великою "містичною" метою.
"Малі реальні здобутки" не ворожі великим, лише коли йдуть в дусі і в лінії останніх. Малі здобутки, що тратять з ока остаточну мету, збивають лиш: націю з її шляху. Коли "реальні здобутки" реклямуються, як противага ідеалу, як остаточний щабель, коли навчають маси задовольнятися малим, відбирають віру в можливість осягнення ідеалу, вбивають волю йти до нього, вони є шкідливі. "Малі реальні здобутки" – це отрута для народу. Коли такі гасла, як "добра пожива й відпочинок після праці", "малий кусник чорного хліба", "досить благополучне й щасливе життя" висуваються як самоціль, то такі "здобутки" смертельні для нації. Лише зв'язані з щоденними потребами нації "маніфестаційні кличі", велика "містична" ідея, яка переймає всі щоденні зусилля нації, (ідеї 1789 p., Italia fara da se, Росія в Константинополі, Польща від моря до моря) надає глибший сенс щоденним змаганням народу... Нема небезпеки, що всеобіймаюча "далека" ідея "відверне нас від боротьби за реальні здобутки"; навпаки в тім небезпека, що боротьба за ті "здобутки" відірве нарід від думки про здалеку ідею", спихаючи його поволі до ролі племени.