Всяка творча ідея потребує не тільки визволитися (se liberer), але, як казав Лє Бон, накинутися (s' imposer) оточенню. В нас відкидали "примус" в ім'я "ніжности", там відкидали "ніжність" в ім'я тріюмфу над нашим. В приявності цього духа не лиш спротиву, але й волі панування, волі не лише до визволення, а й волі до примусу, не лиш до "людяности" – і є сильна сторона "емотивности" творчих ідей. І поки цей складник не увійде в нашу " емотивність", – мертвою і безплідною останеться українська ідея, цькована й опльовувана чужими, що дбають не про "ніжність", але про самоутвердження.
Чужі ідеї, з якими доводилось нам мати діло, все мали те, чого бракувало нам. Духовість російського проводу пересякнута наскрізь тим інстинктом, про який тут говорю. "Чим я не хотів би бути – читаємо в Достоєвського, – чого я не прагнув би довершити, чи я стану доброчинцем, чи павуком, що ссе чужі соки, – що то все мене обходить? Я знаю, що хочу панувати, і цього досить!" А в другім місці: "... великий історичний закон полягає в тім, що ми ніколи не станемо великою нацією, поки не виплекаємо в собі певної зарозумілости ("самомненія"), свідомости власної ваги для світу... Всі великі нації власне через те могли розвинути свої великі сили, що були такі "зарозумілі"; що мали певність, що якраз тим служили людськості, що гордо, незмінно й послідовно лишалися тим, чим були"[12-3]. Що це, як не патос приказу, що не лиш боронить себе від заливу оточення, але й накидає йому своє "горде" й "зарозуміле" національне обличчя?
Цей патос був і в Пушкіна, в Тютчева, і в Блока, і в Маяковського, в передреволюційній і в дореволюційній Росії. Один з ворогів большевизму пише про них: вони зовсім відрізнялися від "підвладної" людности, "комуністи чомусь всі голені, в скіряних куртках або робітничих блюзах, в високих чоботях... Говорять уривчасто, коротко... Рухи різкі. В їх захованні відчувалася, коли не природна енергія, то рішучість, відвага, а часто грубість"[13-3]. – Хто говорить "уривчасто", "коротко", й "різко"? Той, хто приказує! Отже знову той патос командування, патос тих, яким не вистачає "щиросердне хотіння", які твердять, що ідея, щоб перемогти опір цього світа, окруження, чужої ідеї й своєї пасивної маси, – потребує "відваги", "різкости", "енерґії", "примусу", "рішучости", а часто й "грубости"...
Ця воля може бути спершу навіть не усвідомлена: ані Хмельницький, ані Вашінґтон, розпочинаючи повстання, не думали спершу про незалежну державу, але – в них був той дух "combativite", абстрактної в службі ідеї свободи, відвага витягати найскрайніші логічні висліди з становища і воля до влади, яких не заступить жадна програма. Цього бракувало чуттєвій стороні провансальства.
І то як у відношенні до чужої ідеї, до зовнішнього, яке треба перемогти, так і до власного окруження, в якім ідея розвивається, і якого силу тяглости (інерції) теж треба перебороти. В тім випадку "примус" так само конечний, як і в першім, і тому носії нових ідей, помимо їх нераз "демократичної" мови, не визнавали за масою ролі творчого чинника, лише все за провідною групою. Чуттєвий момент тих ідей обходився без солодкавої симпатії до цієї маси, в нім скорше була та, змішана з жагою посідання любов, з якою трактує свій матеріял різьбар. Ідеологи сильних ідей, в Росії, казав один москаль, "з повним спокоєм були переконані, що нарід наш в ту ж мить прийме все, що ми йому вкажемо, себто прикажемо... Наші "общечеловеки" були в відношенні до свого народу цілковитими поміщиками, навіть по селянській реформі"... "Що ліпше – ми чи нарід? – питається Достоєвський, народові за нами, чи нам за народом?... Ми повинні схилитися перед народом... але... під одним лиш услів'ям і це sine qua non: щоб нарід і від нас прийняв багато з того, що ми принесли з собою. Ми не можемо знищитися перед якою б то не було його правдою; наше хай останеться при нас і ми не віддамо його нізащо в світі, навіть у скрайнім разі, за щастя получення з народом"[14-3].
Сторонником "примусової" ідеології супроти мас був і творець большевизму. Маса для нього ніколи не є мірником правди, ніяка "воля народа", ані засада більшости не змусить його зректися своєї правди. Його ідея не повинна була шукати науки в стихії, вона переможе лише "в боротьбі з стихією" маси, яку має "стягнути" з її привичного шляху. Зовсім недемократичне твердив він, що "десяток розумних вище за сотку дурнів"[15-3]. "Щоб вийти з стану дитинства", пише Ленін, всякий рух "повинен власне заразитися нетерпимістю в відношенні до людей, що затримують його ріст своїм паданням до ніг перед стихійністю"[16-3].
Що могли протиставити наші драгоманівці тому – хоч неґативному й ворожому нам – самопевному патосові ідеологів російського червоного націоналізму? Так само ставився до народу (до "трусливих егоїстів") – "друг народа" Марат. А ось що читаємо в польського націоналіста, Романа Дмовського: зібрати суспільність під прапор однієї ідеї ніколи не можна "через погодження суперечностей вогню з водою, але – через згуртування тих, які стоять при даній ідеї, і змушення до послуху тих, хто по доброму не хоче її визнати"[17-3]. Правда, яка вражаюча подібність думок? – А на порівняння, ось відповідь українських "народолюбців" на це саме питання ("ми з народом, чи народ за нами?") – "Ми поклонились народові, як животворчій стихії, яка мусить залічити всі рани... битія нашого, яка мусить одвіт дати на всі наші питання про індивідуальну і общеську свободу, про індивідуальне і людське щастя"... "Куди нарід наш сам схоче йти, так і буде"[18-3]...
В перших двох випадках провід давав свою відповідь на питання "стихії", в останнім – запитувався у "стихії", що йому робити? Там – незломна воля перемогти пасивність маси й повести її, тут – страх перед накиненням своєї волі, як перед " якобінством" і "деспотизмом"; психіка тих, що ведуть за собою, – і тих, що плентаються в хвості стихії і подій. Психіка провідників, і – проваджених: "пастирів", і "овець".
Та самопевність, якою забарвлений чуттєвий бік всякої великої ідеї її речників, є ніщо інше, як безоглядна віра в себе, хотіння s'imposer пасивній матерії, не в неї шукати ідей. Ідея, яка в своїй емотивній стороні немає цієї зачіпности, ніколи матерії не опанує.