Цим " романтичним" духом віє і від віршів великої поетки, Л. Українки. Від своєї великої ідеї, як її Меріям, що йшла за Месією, вона " просити не мала... ні здоров'я, ні страви на безхліб'я"; вона дбала не (як Марта) "за потреби часу", лише як Марія "за вiчне"; за те "вічне", за яке волів Хадіжу як свою другу жінку Айшу Магомед. На ту саму прикмету " романтичних" вартостей вказує, подібно до нашої поетки, Емерсон, коли каже, що "видимі речі – дочасні, невидимі – вічні"[61-2]. Фіхте каже, що великі рухи перемагали лиш тому, що "захоплювалися вічним". Цікаво, що те саме слово стрічаємо в революціонера і соціяліста Сореля:
"Наполеонівський вояк (читаємо в нього) жертвував своїм життям за честь бути співтворцем " вічної" епопеї і жити в славі Франції, не протестуючи проти того, що він сам все лишиться бідаком"[62-2]. Шпенґлєр послуговується для вислову того самого поняття словами "безумовного" (яке він протиставляє "умовному") та "іраціонального" (протиставлюваного "конкретному").
Щодо тієї наполеонівської теми, пригадаймо, що про це говорить Спенсер. Англійський соціолог з дива не може вийти, чому в той час, як "імена головних діячів терору є прокляті імена, ми називаємо Наполеона "великим!" – хоч він доконав убійств, які Спенсер числить на мільйони, та які перевищають усі убійства діячів гільйотини[63-2]. Відповідь на це проста, вона полягає в тім, що люди "теологічне" настроєні цікавляться не так інтересами, як "ідеями", "вічним", славою і величчю Франції. Чудово виражено це у вірші чеського поета Й. Пелішка ("Поворот Наполеона"): Описує матір старуху, що віддала цісареві трьох синів, які не вернулися. Стара "жила, старіла, бідувала, – зненацька чутка залунала: з вигнання, з острова, з чужини, вертається до батьківщини народний, мертвий вождь"... до Пантеону. На вулиці, приглядаючись походові, хоче вона кинути слова прокляття тому, чия ненаситна жадоба панування й війни забрала їй трьох синів і знищила особисте щастя. Але коли в юрбі побачила, як "скрізь маяли смутні прапори, ревли гармати голосні, сталеві сяяли багнети, скидались коні, – на ляфеті труна сталевая гула", – вона забула про все: "тепер вже мати почувала, що мало трьох синів було, що для Москви та Ватерльоо вона би ще кількох віддала, – для кожного з отих боїв вона б дала своїх синів вождю народному на славу, на гру велику та кріваву"[64-2] ... Демократи побачуть тут "брак свідомости" однієї з представниць "угнетеного народу", а Драгоманів – шкідливу афектацію, я ж бачу в цім почутті, в цім прив'язанні не до сучасних особистих турбот, лише до "речей і примара, – найшляхетніше зворушення людської душі, найвзнесліший ідеалізм, який перевертає обличчя світу. Слова Євангелії: "Коли хто приходить до Мене і не зненавидить батька свого і матір, і жінку, і діти, і братів, і сестер, та й ще свою душу, не може учеником мені бути!" Подібно у св. Тереси: "Мій Боже! Навіть коли б я була певна, що піду до пекла, це мені не завадить любити Тебе на землі, і в пеклі!" – " Можна любити тільки в майбутнє, можна хотіти тільки вперед!" – так висловив це один з наших модерних поетів[65-2].
Такий характер " романтичної", "релігійної", чи як хочете її називайте, ідеї, як ідеї "загальної", "відірваної", що ставляє себе понад усі "партикулярності", понад усе "окреме" і "поодиноке", яка, коли виявляється в національнім житті, ставляє велич і потугу загалу понад щастя і добробут одиниці, кляси, даної ґенерації, її спокою, миру; ставляє націю як ціле – над націю як механічну збиранину; цілість з "мертвих, живих і ненароджених" – над даним поколінням; "дальних" над "ближніми", "речі і марева" над "намацальними" інтересами, максимум над мінімум, "абстрактні" вартості над "конкретні", безмотивну волю життя і влади – над всякими "чому" і "для чого", позиченими з лексикону чесного міщанина, що дбає лиш про "потребу часу". Ідею цілого протиставляється тут іншим "правдам", надгуртовим або підгуртовим (наднаціональним або піднаціональним), правилам лібералізму, і суспільного матеріялізму.
Я згадав вгорі дві головні підстави всякої революційної ідеї, отже і національної: перша – волюнтаризм (антиінтелектуалізм), друга – войовничість (антипацифізм). Тепер, отже, до цього приходить третя – "романтика". І ні одна велика ідея, що сперечається з другими за панування, не є жива, коли вона не перейнята цим духом "романтики".
Я говорив про романтичний характер великих доктрин. Тепер треба підкреслити їх другий аспект: догматизм, безсанкціональність. Ті доктрини завжди з'являються в супроводі категоричного наказу, почуття, що наказує безоглядний послух. Ці ідеї (пише Лє Бон) сполучені з "простими" і "скрайніми почуттями"... Вони приймаються масою мов догми віри, "enbloc", або відкидаються, уважаються за абсолютні правди або абсолютні помилки... "Бог, або мамона"[66-2]. Такий характер цих доктрин, і лише такі доктрини знаходять звичайно послух у масах, себто доктрини сполучені з амотивними почуваннями, прості й категоричні. Знаний італійський соціолог, Вільфредо Парето, каже, що історія робиться "почуваннями, інстинктами, пожаданнями та інтересами", які стараються мотивувати розумом свою діяльність. Історія не є історія розуму, лише пристрастей, вона знає тільки "нелогічні вчинки" (azioni non logiche). Маса все більше податна емоційним зворушенням, як холодній логіці розуму[67-2]. "Маси (пише інший соціолог) мало надаються до розумування, але за те тим більше до чину"... Все над ними пануватимуть "догми..., тиранічна і владарна сила, що усувається від всякої дискусії". Ці переконання завжди приймали особливу форму, яку не можна ліпше означити, як ім'ям релігійного почування, але яку вирізняють дуже прості прикмети: обожування ніби існуючого, Вищої Істоти, сліпа покора її приказам і нездібність до дискусгї над її догмами... Таке почування може відноситися до невидимого Бога, до каміння... , ідола, до героя або якоїсь політичної ідеї[68-2]; коли те почування має ці прикмети, воно має "релгггйний характер". Боги, герої і догми здобувають признання, не будучи предметом дискусії. Як тільки вони стають цим предметом, вони тратять свою міць... На раціональній логіці збудовані всі форми нашого знання, а саме точні науки. Але логікою чуттєвою і містичною інтуїцією, будуються наші вірування, себто чинники поведення одиниці і народів... Догми заволодівають нашими надіями, які вони зроджують, але ніколи розумуванням, яке вони подають. Вони тріюмфують помимо своєї "нелогічности"[69-2].