Блискучу автохарактеристику нашого соціялізму, його тактики, дав один з визначніших його представників. Боротьба між націями як тактика це дійсно щось "небажане і непотрібне", бо ж усі народи ідуть до однієї мети. Навіть під час революції тактика боротьби видавалась соціялістам чимсь дивним. Накидати комусь свою волю? – Але ж їх правда в їх думці – це не є воля, що бореться з другою такою ж "правдою", правда є спільна! І чи не є абсурд боротися за неї, коли мається "за собою справедливість, правду, совість, цілу купу гуманітарних ідей, виводів науки, здорового розуму"? Ясно, що коли пануючий нарід, що прийшов до влади, визнає всі ці прегарні речі (а він їх визнає!), то ніщо не стоятиме на шляху до порозуміння... Соціялісти вірили в демократію як таку", вірили, "що нам зовсім не... фізичною силою доведеться здобувати своє право". Таж закони розуму, а не афект, панує в світі, "так логічно", так "послідовно", так згідно з її властивими засадами було б, коли б російська демократія прийшла до українців і сказала: "Українці, ми помилялись... Тепер ми бачимо, що ваші домагання справедливі. Отже ми російські демократи... одходимо на бік і уступаємо вам право порядкувати на вашій землі"[150-1]. Так уже вчили Костомарів, Драгоманів, що сварки між народами, це непорозуміння (винні в тім лише "царі і пани"), що все можна зговоритися на вимогах "справедливости" і "спільної правди", з якої "логічні" висновки обов'язують усіх. Що ж дивного, що соціялісти шукали визволення не власною силою, лише, за рецептом дра Расселя – шляхом духового "переродження" противника? Що "революційні" соціялісти зовсім забули революційну засаду – "права не дають, права беруть", і навернулись до філістерського очікування наданого права, очікування ласки? Реалізації цього "права" очікували соціялісти від кожночасного представника пануючої нації, від кожного режиму, від демократії до совєтської влади. Вірні нашій міщанськосоціялістичній доктрині, примату "розуму" і логіки над афектом, вони були крайно здивовані, коли представники пануючої нації не робили "логічних" консеквенцій з власних доктрин, лише зміняли ці останні, коли ця консеквентність нарушувала інтереси пануючої нації. Провансалець не міг зрозуміти, чому в представників пануючої нації "давня емоція брала гору над розумовими виводами і заявами". Соціялістичні Манілови сподівалися і вимагали, – щоб доктрина (так як і в них) і в їх противників панувала над почуваннями, навіть коли б вона йшла в розріз з "несправедливим чуттям члена пануючої нації"[151-1]. Що "принципи" всякої нації випливають з її емоції, з її волі, а не навпаки – цього прекраснодушні наші "революціонери" ніяк не могли собі усвідомити, вірячи в "переродження" мозку своїх невблаганних противників.
Вони не ставили справи спору двох народів у площині спору за владу над людністю й територією спірної країни, ходило ж тільки о втілення принципів демократії, а хто ж ліпше розуміється на тім, як це зробити на Україні, як не наші українські демократи? Це була справа доцільности й переконання. І в цьому відношенні наше соціялістичне дрібноміщанство ні в чім не різнилося від міщанства "буржуазного". В прихильність до них ворожої їм нації вони повірили "одразу, без вагань". Інтереси їх "колишньої в'язниці" стали "їм близькими, своїми", бо вони почувалися "органічною частиною... єдиного цілого"[152-1], а не самостійною нацією. Вірячи, що захоплення влади над нашим краєм Росією мало ціллю тільки запровадження і тріюмф тих чи інших засад, а не панування яко таке, – вони радо міняли свої засади (демократію на "радянство"), переконані, що коли лиш приймуть засади противника, то в нього відпаде всякий імпульс "прагнути до захоплення влади"[153-1]. Що їх найбільш займало, – це якби таки уникнути революції, не нарушити "порядок". "3робити революцію було б не тяжко, але ж чи привело б це до нашої мети? Чи дало б лад нашому краєві?" Їх ціллю, цих соціялістів, було "провадити революцію в організованій, продуктивній формі"[154-1], "з музикою", як казав Тичина. Нашим соціялістам треба було такої революції, яка б "здійняла ще на вищий щабель революційний дух мас" і "вела б до здійснення національних постулятів", але одночасно "не викликала братовбійчої (?) різні поміж російською і українською демократіями"; "революційне, але без вибухів"[155-1], одним словом кажучи, милою їм мовою російської демократії, – хотіли робити революцію "во всю прыть тихими шагами". Одиноке, на що вони "орієнтувалися", так це "на добре, широке серце російської демократії", навіть на чудо ("грім перемоги"), яке "зм'ягчить круте серце царату" і доведе "до парляментаризму і до волі націй"[156-1]. Такої віри трималися революційні соціялісти. В наївній зарозумілості уважали соціялістичні міщани "схоластиками" або "бандитами" тих, які вірили лише в закон боротьби, "реалістами" ж були ті "революціонери", які мріяли про "зм'ягчення" серця противника... Свої домагання "реаліст" мав висувати "не як протестуючі домагання, а як нагадування", бо "сумніву (в розм'якле серце противника) нема місця" в ніжній душі соціялістичного міщанина. Великі гасла революції, "свято великих днів, сяючі очі обивателя, все (було) для нього запорукою, що нікого не буде обіжено". Вони вірили в ласку противника "довірчиво, безхитросно, простодушно"[157-1]. Про яку революцію тут було думати?
"Сяючі очі обивателя", який з своєю обивательською "простодушною" психікою підходить до розв'язання світових проблем; який в момент великої історичної катастрофи – благає, аби його "не обіжено"; який під час жорстокого конфлікту двох ідей "без хитрости" мріє про ненарушення згоди з чужою ідеєю, яка несла смерть його нації, – все це варто зафіксувати. Такої чисто маніловської "пошлости", обивательського туподумства, сантиментальної провінціяльної обмежености і ентузіязму раба ледви чи можна найти ще в літературі пригноблених націй. Чи не все одно, до якої партії належать люди з подібною психікою, чи не однаково, які гасла виписують на своїх прапорах, "буржуазні" чи "соціялістичні", автономічні чи самостійницькі? Вони споганять всякі від одного дотику своєї слизнякуватої, плебейської душі. Вони звали себе соціялістами, демократами? Але хіба це не пляґіят з Грушевського, Драгоманова, Костомарова, Старицького? Не найщиріше, неприкрашене, трусливе дрібноміщанство, що чесноти свого рідного запічка хоче піднести до значіння реґулятора відносин, які усталюються тільки силою, фізичною й моральною?