Будь-хто не назвав би її обличчя красивим. І, мабуть, мало хто сказав би, що воно привабливе. Напевно, це через дужки на зубах: вони відволікали увагу. Однак мені вона здавалася красивою.
Я перевів погляд з неї на свічку. Якийсь час дивився на полум'я, потім спробував відвести очі, і не зміг. Зі свічками іноді трапляється — не знаю, чому — вони раптом починають блимати, хоча полум'я залишається вертикальним. Воно підскакує й опускається вниз, вниз, ритмічно, розпалюючись все яскравіше і яскравіше...
Я спробував покликати Лізу, але свічка все пульсувала, і я вже не міг говорити... Я задихався, схлипував, хотів закричати голосно, сказати, щоб вона не хвилювалася.
І отут я відчув нудоту...
В роті відчувався смак крові. Я спробував вдихнути. У кімнаті горіло верхнє світло.
Ліза стояла на колінах, схилившись наді мною, і я відчув, як на чоло мені впала сльоза. Я лежав поруч з ліжком, на килимі.
— Вікторе, ти мене чуєш?
Я кивнув. З рота в мене стирчала ложка, і я її виплюнув.
— Що трапилося? Тобі вже краще?
Я знову кивнув і спробував заговорити.
— Лежи, лежи. Я викликала лікаря.
— Не треба лікаря.
— Вони все одно вже їдуть. Лежи спокійно...
— Допоможи мені піднятися.
— Ще рано. Тобі не можна.
Вона виявилася права. Я спробував сісти і відразу впав назад на спину. У двері подзвонили.
Якимсь чином Ліза відбилася від бригади зі швидкої допомоги, потім зварила каву. Ми влаштувалися на кухні, і вона трохи заспокоїлася. Була вже перша година ночі, але я все ще почував себе погано, хоча напад виявився не найстрашнішим.
Я пройшов у ванну, дістав пляшечку з "Дилантином", яку сховав, коли Ліза перебралася до мене, і на її очах прийняв одну пігулку.
— Я забув зробити це сьогодні, — сказав я.
— Тому що ти їх сховав. Нерозумно.
— Знаю.
Напевно, мені слід було сказати щось ще, її дійсно зачепило те, що я не захищався, але, ще не отямившись після нападу, я насилу розумів все це.
— Ти можеш піти, якщо захочеш, — сказав я. На подив "вдало".
Ліза теж не залишилася в боргу. Вона перегнулася через стіл і струснула мене за плечі, потім розсерджено заявила:
— Щоб я більше цього не чула!
Я кивнув і заплакав. Вона мене не чіпала, і це мені допомогло. Вона могла б почати мене заспокоювати, але звичайно я непогано впоруюсь з собою сам.
— Давно це з тобою? — запитала вона нарешті. — Ти тому сидиш вдома всі тридцять років?
— Частково через це, — сказав я, знизуючи плічми. — Коли я повернувся з війни, мені зробили операцію, але стало тільки гірше.
— Гаразд. Я серджуся на тебе, тому що ти будь-чого мені не сказав, і я не знала, що потрібно робити. Ти повинен мені розповісти, як чинити у випадку чогось подібного. Тоді я не буду сердитися.
Напевно, тоді я міг все-все зруйнувати. Сам собі дивуюся, чому я так і не зробив. За довгі роки я виробив кілька безвідмовних методів ламати близькі відносини. Але, подивившись їй в очі, я себе переборов. Вона дійсно хотіла залишитися. Не знаю чому, але мені було цього досить.
— З ложкою ти помилилася, — сказав я. — Якщо буде час і якщо ти зумієш зробити це так, щоб я не відкусив тобі пальці, під час нападу потрібно запхнути мені в зуби шматок зім'ятої тканини. Кут простирадла або ще що-небудь. Але нічого твердого. — Я помацав пальцем у роті. — Здається, я зламав зуб.
— Так тобі і треба, — сказала Ліза.
Я подивився на неї, і ми обидва розреготалися. Вона обійшла навколо столу, поцілувала мене й влаштувалася на моєму коліні.
— Небезпечніше за все те, що я можу захлинутися. Коли напад починається, у мене зводить всі м'язи, але це ненадовго. Потім вони починають мимовільно розслаблюватися і скорочуватися. Дуже сильно.
— Знаю. Я намагалася тебе втримати.
— В будь-якому випадку не роби цього. Переверни мене набік. Тримайся за моєю спиною і дивися, щоб я не зачепив тебе рукою. Якщо зможеш, сунь під голову подушку. І не підпускай мене до предметів, об які я можу поранитися. — Я подивився їй в очі. — І пам'ятай, будь ласка, — все це ти можеш спробувати зробити, але якщо я занадто розійдуся, краще відійти убік. Краще для нас обох. Якщо я раптом ударю тебе так сильно, що ти знепритомнієш, ти не зможеш допомогти мені, і коли мене знудить, я почну захлинатися.
Я все ще дивився їй в очі. Вона, певно, вгадала, про що я подумав, і ледь помітно посміхнулася.
— Вибач. Я розумію. І мені ніяково, знаєш... Тому що ти міг...
— Придушитися ложкою, так? Я дійсно вчинив нерозумно, згоден. Я можу прикусити язик або щоку з внутрішнього боку, але це не страшно. Ще одна річ...
Вона чекала, а я все не міг вирішити, чи треба їй все розповідати. Навряд чи вона змогла б допомогти, але мені не хотілося, щоб вона почувала себе винною, якщо я раптом умру при ній.
— Іноді я лягаю в лікарню. Буває, що один напад йде за іншим. Якщо це буде продовжуватися довго, я не зможу дихати, і мозок вмре від кисневого голодування.
— Для цього досить п'яти хвилин, — стривожено сказала вона.
— Знаю. Але таке може бути, лише якщо напади підуть один за іншим, так що в нас буде час підготуватися. Якщо я не отямлюсь від першого нападу й у мене відразу, без перерви почнеться наступний, або якщо ти помітиш, що я зовсім не дихаю три-чотири хвилин, тоді викликай швидку.
— Але ти ж вмреш раніше, ніж вони приїдуть!
— Інакше я повинен жити в лікарні. А я лікарень не люблю.
— Я теж.
Наступного дня Ліза взяла мене з собою покататися на "Феррарі". Спочатку я нервував — боявся, що вона почне витворяти що-небудь ризиковане. Вона, однак, кермувала машину занадто повільно, позаду нам раз у раз сигналили. По тому, скільки уваги приділяла вона кожному рухові, я зрозумів, що машиною Ліза керує не так вже й давно.
— "Феррарі" у мене, напевно, просто закисне, — зізналася вона по дорозі. — Я у всякий час їду повільніше п'ятдесяти п'яти.
Ми заїхали в салон на Беверлі-Хілс, і Ліза за якусь несусвітну ціну купила слабеньку лампу на "гусячій шиї".
У ту ніч я ледве заснув. Напевно, боявся ще одного нападу, хоча нова лампа, яку купила Ліза, навряд чи могла його викликати.
Щодо цих самих нападів... Коли таке трапилося зі мною вперше, напади називали ще "припадками". Потім вже з'явилися "напади", і якийсь час через слово "припадок" стало немов непристойним і образливим.