— Так, але ж я служу, мені платить власник і я не можу манкірувати...
"В мій город закидає! — подумав Євген, але це тепер не засоромило його. Йому зненацька радісно спало на-думку: яка слушна нагода покінчити з ненависним фільварком! З практикуванням, з тупими учнями, з...1нною. Гамузом! І то воднораз. 1 не треба більше наглядати за дівчатами й косарями, не треба турбуватись, чи складе Сеня восени іспита, не треба удавати перед Інною уважного й ніжного... як добре це випадає!"
— Я теж не можу, Ніколаю Парфеновичу, йти проти своїх переконань. Я дивлюсь, що не тільки той злощасний Зарудченківський луг, а й уся земля по правді належить селянам... — Євген сказав це так рішуче й серйозно, що Ніколай Парфенович навіть перелякався — чи не взяв бува він до молодика занадто вже крутого тону? Він іще більше знизив свій голос, щедро вливаючи туди щи-рости й сердечносте.
— Ні, що ви? Воронь, Боже! Хіба я проти ідеї? Ні в якому разі. Я сам визнаю, що в наших земельних ділах багато ще є, так би мовити, ненормального... Але ж ми мусимо почекати. Ми не маємо права самі проводити всякі... реформи, так би мовити. Тільки уряд, установчі збори чи хтось взагалі, але — правомочний, повноважний. Треба ж, щоб — порядок, а не анархія!..
— А я дивлюся на це зовсім інакше. Треба тепер же передавати землю, негайно, бо інакше, справді, буде анархія. Це моє глибоке переконання, Ніколаю Парфеновичу, і я не можу від нього відступитись.
— Але як же це буде? Як ми — на жнивах?.. — зовсім розгубився Ніколай Парфенович.
— Як? Що ж — вихід один — мені треба покинути у вас роботу.
— Як же це — покинути? Так би мовити, в саму гарячку, серед сезону?.. — широко розплющив від здивування очі Ніколай Парфенович і враз сердито нахмурився: — Ні, це виходить якось, знаєте...
— Я з міста пришлю вам свого колегу, який погодиться на ваші умови, — сказав Євген, намагаючись прискорити кінець своїм неприємностям.
— Цс ви — серйозно, Євгенію Петровичу? Так би мовити, остаточно?
— Цілком.
— Ну що ж, — печально розвів руками Ніколай Пар-фенович, — силоміць, як кажуть, милим не будеш... В такому разі через дві години вам подадуть фаетон...
— Дякую.
— А може б ви ще подумали? Ми, як-не-як, так би мовити, свої люди, могли б договоритись.., — скора глянув на Євгена Ніколай Парфенович і моргнув для чогось оком.
— Хіба ж можна, Ніколаю Парфеновичу, договоритись у справах переконання? Це така річ, що нічого не зробиш, сказав Євген, одходячи до дверей.
— Та-а-ак... Воно, Євгенію Четровичу, легко передавати мужикам чужу землю, як своєї не маєш... Це дуже легко! А от коли б вам довелось своє від серця одрива-ти — ви б іншої заспівали! — сумно посміхнувся Ніколай Парфенович. — Ах, молодість, молодість!.. — він скрушно захитав головою і підвівся, але Євген уже прощався з ним.
До обіду він не вийшов. Тільки служниці переказав, щоб Інну не ждали — вона в селі. Похапцем пакував свої невеликі речі. Чекати на фаетон — безглуздя. Це значить поставити себе під нові прикрості, позичати "в сірка очей, зустрівшись із Марією Петрівною, а ще гірше — прощатись з Інною... Як би це його приладнати речі на велосипеда? Це було б добре. Він тихо виїхав би собі, вільний і не залежний від останньої гіркої послуги Ніко-лая Парфеновича. Але кошика ніяк не можна приладнати на багажниці. Хіба ось що: кинути тут кошика, а речі зв'язати в клунок? Прекрасно!.. Клунок вийшов трохи завеликий, але то нічого — доведеться тільки, сідаючи, вище задирати ногу.
Він тихо вивів через чорний хід велосипед. До нього підійшов здоровенний дворовий собака й здивовано понюхав клунок на багажниці. Висолопив від спеки язика й ліньки одійшов убік. "Треба було б хоч коротеньку записку лишити Інні", — промайнула пізня думка, але — не вертатись же ради цього назад, на мезонін! Він непомітно підійшов до фільваркової брами й, не оглядаючись, сів на велосипеда. Машинка легко помчала з гори.
Він сильно натискав на педалі аж поки, обернувшись, уже не побачив позад себе фільварку. Тоді він спинився, легко зітхнув і витер хусткою упріле лице й шию.
Інна незабаром повернулась до фільварку. Обличчя їй усе ще було зажурене й хода апатична. Служниця, що несла з їдальні тарілки, боязко оступилась перед нею. Крізь одчинені двері з їдальні чулися нервові материні слова. Інна спинилась у передпокої.
"...така нетактовність і грубість. Просто не розумію. Сам бачив же: він серйозно упадає, між ними щось уже є, і раптом — так повестись із ним! Навіть нічого не сказати про Інну! Де твій розум був? Ти ж — батько!.. Мало чого, що — економії, але ж ти сам догадувався, що вони зайшли далеко! Його треба було вдержати, пригріти, на-путити..."
Інна зблідла й ноги їй захитались. Але вона зібрала всі сили й прожогом побігла на мезонін. Там була пустка. Шматки розірваних газет на підлозі, одчинена порожня шафа, перекинутий кошик. Дівчина затамувала подих, стала на порозі й широко розплющеними очима безтямно дивилась на гармидер у кімнаті. Потім тихо підійшла до столу, низько похилилась і притьмом почала шукати на столі примруженими очима. Але на столі не було нічого, тільки каламар, ручка, прес і шматочок чистого паперу. Дівчина підвелась і тихо застогнала. Вона закрила руками очі й потім знову оглянула кімнату, немов би не вірила першому враженню й тепер хотіла звірити. Та на цей раз кімната видалась їй ще порожнішою й одчинене в сад вікно чогось іще більше ствердило її, що кімнату покинуто назавжди. Ніби той, хто тут жив, вийшов звідси саме через вікно. Вийшов і так і залишив його одчиненим...
Інна швидко збігла східцями долу і вскочила до кухні. Вона вже не могла стримати свого хвилювання й, схопившись рукою за груди, крикнула до служниці:
— Де Євгеній Петрович?.. Служниця боязко завагалась.
— Де, я питаю, Марфушо?
— Та вони на станцію поїхали... На велосипеді... Інна одірвала руку від дверей і вискочила на двір.
Вона добігла до брами й стала. Безвільно обіперлась об
стовп і схопилась за чоло. Від брами йшов у долину й завертав на гору до старого сільського кладовища широкий шлях. Там нікого не було. Дівчина мовчки жаскими очима дивилась перед себе і з очей їй сквапно збігали щоками сльози. Вона довго стояла край порожнього, широкого шляху, і просто в лице їй, у затуманілі очі, в перекушені губи світило передвечірнє спокійне сонце.