Євген одчинив шафу, зняв сорочку й заходився перевдягатись. Холоднувате полотно приємно залоскотало щоки, Євген намацує пучками рукави, коли це в залі одразу залунали грузькі батькові кроки. Вони йдуть просто сюди, до кімнати. Роздратовані й спішні. Так, Євген не помилився: зараз почнеться...
Петро Олексійович Барабашев увійшов до кімнати й став. Ліва рука офіційно, як під час урядових офіцій, випростана долу, права рівно зігнута в лікті, пальці стиснули білий конверт. Лист. Він суворо подивився на сина, кашлянув і підійшов ближче.
— Евгений! Мне нужно с тобой серьезно поговорить...
Петро Олексійович помовчав павзу, подивився на запорошені синові черевики й мотнув головою.
— Я приніс адресованого тобі листа. Але не в цьому річ. Я хочу тебе спитати, з якого це часу, скажи, будь ласка, ти став "Барабашем"? На якій підставі?..
— Но, папа, ведь...
— Я питаю, на якій підставі тобі пишуть "Барабаш"? Хто це тобі дав право міняти наше прізвище, як старі штемпелі? Що це? Де це вцдано? — Петро Олексійович гнівно тикнув пальцем на конверт і його очі розсипались дрібним шротом по синовому лиці. — Захоплюватись усякими дурницями, але є ж і межі. Безобразіє!..
— Та ти ж, папа, сам мені колись оповідав, що прізвище наших предків було "Барабаш".
— Предків? До чого предки? Предки тут зовсім ні до чого. Я не заперечую, справді — наш рід походить від козацького полковника Барабаша, що за Хмельницького ще... Так що з того? В тому-то й річ. — Петро Олексійович знову натрапив на свою позицію і впевнено сказав: — В тому то й річ, що наші предки були росіяни, а не якісь там українці. Малороси, правда, трохи з польською домішкою, але то все одно. Вони вірно служили православному цареві й Росії. Да — Росії! І Хмельницький, і Єрмак, і Мінін з Пожарським — всі вони боролись за Росію. Тисячу літ созидалось велику Русь, Калі-та, Пьотр Великий, а українці що роблять?
Петро Олексійович схрестив на спущених долонях пальці й скрушно глянув на сина. Євген задумливо дивився у вікно.
— Позор!.. Якийсь там Грушевський вигадав їм Україну й вони зраділи. Та яка — Україна? Сам же Хмельницький сказав іще колись: "Волим под царя восточного, православного"... Ні, їм, бачите, Боїдан Хмельницький ні по чому, їм давай Мазепу або ще якогось там...
Я ж завжди казав: українство — це мазепство, сепаратизм! Так же воно й є тепер. Вся Росія давно прокляла Мазепу, а їм він герой. Развратник, изменник!.. Безобра-зіє!.. Ти вже дорослий, Євгеній, восени ти поїдеш уже до університету, ти ж можеш тепер добрати й сам, куди воно верне, і я дивуюсь тобі, далебі. В Росії знову "смутное время", всякі самозванці, розбійники, — так невже ж ти, Євгеній, ти, мій син, пристанеш до цих злочинців?.. Рід Барабашевих іще ніколи не заплямував нашої чести зрадою, зрадників між нашим родом не було...
Петро Олексійович розхвилювався. Щоки йому почервоніли, кругле тверде підборіддя з низенькою щетинкою сивини безпорадно тремтить, і де подівся його бездушний суворий погляд очей, що під ним усе замовкало в домі. Таким Євген не пам'ятав свого батька. Ні, це зовсім не той черствий "Бардадим", що до нього змалку сяк-так принатурився і звик Євген, ні, це щира стара людина, що по-своєму вірить і по-своєму переживає. Євгенові вперше стало шкода батька. І то більший жаль бере, що немає йому чим розраяти старого, а переконувати його — марна річ. Євген підійшов до батька й підсунув йому стільця.
— Ти, папа, сядь, не хвилюйся...
Петро Олексійович автоматично сів. Груди йому часто й високо здіймались і товсте чорне сукно урядової тужурки не могло вже стримати їхнього турботного калатання. Петро Олексійович розгублено дивився перед себе невидющими, затуманеними очима й машинально гладив долонею краєчок столу. Та ось він оддихався вже, очі звузились і краї тужурки міцно облягли гладкий, чу-ракуватий стан. Він дістав з бокової кишені другого листа.
— Коли тобі не досить моїх слів, може, тобі промовлять більше братові слова. Ось. Це пише Жорж. Послухай:
Любі мої! Хотілось заїхати хоч на день побачитись із вами, бо тільки одна ніч їзди розділяє мене від вас — я у відрядженні з фронту. Два дні вже в Києві, та обставини так складаються, що мушу негайно виїздити назад — на фронт. Правда, це помилка — писати "фронт", правильніше — вертаюсь на те страшне (страшне не раніш, а саме тепер) місце, що звалось колись фронтом. Я пишу "звалось99, бо фронту вже фактично нема, як нема кілька місяців і самої російської армії. Озброєні, здичавілі банди грабіжників і хуліганів заступили в шанцях грізну колись, дисципліновану нашу армію. Якби не союзники, що відтягають німецькі сили на західній фронт, німці вільно могли б іти в глибину Росії аж до Петрограда й Москви. Вже давно нема "сірого героя", того чесного, зразкового російського солдата, що робив у боях чудеса, замість нього — розхристаний, знахабнілий "товариш", який може тільки мітингувати й стріляти по своїх офіцерах. За всю останню війну російська армія не зазнала більшої і дошкульнішої поразки, як славнозвісний наказ № 1. Більшовики, українці та соціалісти різних Гатунків довершили цей удар. Армію дощенту розкладено й здеморалізовано. Ми вважаємо за ідеал, якщо полк, утративши сорок відсотків дезертирів, без жодного пострілу по ворогові, ще якось сидить у шанцях. Надії на артилерію і козаків вельми хисткі. Розкладо-ва агітація всяких авантурників безкарно йде по всій армії і майже нема тепер абсолютно певних частин. Революційна гангрена глибоко захопила організм армії. Я не можу передати вам, яких страшних тортур доводиться зазнавати тим, що мають нещастя бути російськими офіцерами. Це воістину хресний шлях на Голготу, і тільки обов 9язок перед нашою многострадальною батьківщиною та надія на Кор-нілова ще змушують нас, офіцерів, держатись тут і мовчки терпіти всі образи, утиски й знущання...
Петро Олексійович не міг далі читати. Хвилювання стискувало йому горло й слова ледве вилізали на язик. Він опустив на коліна листа й тужно подивився на сина.
— Бідні офіцери!.. Це справжні мученики, це святі жертви російської революції... 1 після цього ти, Євгеній, можеш називати себе українцем і витівати оті всі дурниці?