— Та, конешно! Про що тут говорить!
Реагувати на ці дебати від фракції більшовиків встав тепер салдат Щербань.
— Товариші! Хоча вопрос в обсужденії вроді й поня-тний усєм і для каждого, і я тоже, как сказать, потомок запорожских Козаков, могу, конєшно, сказать, що ето діствительно, но фракція шчитає, що вопрос нашщот язика туг ні при чом, потому що дело не в том, на каком язикє, а туг увесь вопрос — што написать! Поетому фракція воздерживаеться од голосування...
Щербань, вагаючись, сів. Він звик, що його гримучі промови в Совдепі й серед фронтовиків кінчались дружніми оплесками й співчутливими вигуками сотень ротів, через те мовчанка, з якою збори вислухали його слова, спантеличила Щербаня. Йому здавалось, що він не сказав іще чогось найголовнішого, щось забув. Щербань вдруге вихопився з місця й по-мітинговому крикнув:
— Чилі так, чилі так! Всьо'дно. Чилі по-українськи, чилі по-руськи. Лиш би — по-пролітарськи було і щоб для крестьян! Я кончив!.. — Із селянського ряду хтось глухо пробурмотів:
— Просимо!
— В інтересах більшости протокол будемо писати по-російськи. Ясно, — сказав голова й зашепотів до Бондаренка.
— Да, безусловно! Еще чего не доставало! — сказав до себе гласний, починаючи вже стомлюватись і нудьгувати засіданням.
Доповідь за першим пунктом порядку денного виголосив один із призвідців Громадського комітету, сухотний народний соціаліст. Його змарноване, висотане обличчя з присохлою до черепа й на вилицях тонюсінькою, жовтою шкірою, неприємно кривилось, і рот з анемічними губами широко розкривався за кожним словом, виставляючи всім на показ потворні дрібні зубки. Коли він запально вимовляв "революція", "народ", "свобода", не вірилось, щоб через ці зубки серйозно могли вилітати такі слова. То наче не він говорив, а хтось інший позад нього, а промовець тільки подає міміку й розкриває рота, як у ярмарковому вертепі.
1, певно, через це ввесь його пафос про велику безкровну революцію, про єдиноправомочний Тимчасовий уряд, що веде республіку до Установчих зборів, де зберуться кращі сини народу й встановлять на віки вічні новий демократичний лад, — не виправдав сподіванок Громадського комітету. Промовець не справив враження. "Як недосушені мощі якісь", — подумав про нього Євген. Слова безпорадно зачіпались за ті дрібні дегенеративні зуби й сипались до зали разом із крапельками слини — пожмаканими й ослизлими.
Спочатку ще його слухали, ба навіть дехто з селян співчутливо похитав йому, підтакуючи, головою, але далі в залі пішло шепотіння і, хоч як промовець силкувався опанувати авдиторію, не помагало: шепотіння з кожною хвилиною більшало й переходило в гомін. Земці й ті за-нудились і розчаровано почали малювати на краях листів жіночі голівки й сільські пейзажі. Тільки голова по черзі дивився на промовця, збори й золотого годинника: пильнував регламенту. Нарешті хтось у військовому строї побіля селянського ряду гучно на всю залу позіхнув і з мукою, сердито:
— Долго ли еще эти песни? Слышали уже, надоело!..
І це звеселило дядьків. Вони враз загомоніли, посипались незграбні, але вщіпливі селянські дотепи на адресу промовця і цієї веселости не зміг уже стримати навіть голова із дзвіночком. Промовець панічно зібгав у безпорадне словесне гаіття свою доповідь, закашлявся і зник, як випарився. Йому поплескали з середини столу, де напружені й похмурі сиділи Гончаренко з Щербанем, готуючись виступити. І тоді всім стало ясно, що вся суть сьогоднішніх зборів магічно перейшла сюди, до цих двох простуватих людей, що з самого початку зухвало й непохитно пішли проти всіх. Зала готувалась обурюватись і протестувати і все ж не могла в собі подолати дратівливої цікавости — а що скаже Гончаренко?
Євген здивовано піймав і себе на цьому, ба навіть на якійсь симпатії до низенького робітника з міцним шевченківським чолом. Всередині самого себе Євген ще тоді, коли Гончаренко виступив із першою пропозицією, став на його боці, але... Ось Гончаренко вже встав і говорить. Далеко перед лицем у витягнутій руці він держить якусь шпаргалку. Карі типові українські очі впевнено й розмірено, наче це серед учнів у ремісничій школі, ходять між списаним папірцем і просторінню залюдненої зали. Слова, не поспішаючи, по-українському окаючи, стукають у слухові перетинки ворожо нашорошеного людського тиску.
— К примеру возьмем: почему в городе гвоздей нету? А потому, что купечество прячет и спекулирует! Почему...
А втім і Гончаренкова промова не подобалась Євгенові: важливий політичний момент, державні справи, а він — про "гвозди" та залізо!.. Перейшов до політичних питань і що ж: буржуазія — пролетаріат, більшовики — меншовики, і — хоч би слово про Україну. Ні, навіть— у вимові намагається, щоб зовсім, зовсім по-російськи. 1 важко йому, і виривається з нього живцем оте українське охнуще "О", а все ж пнеться "по-русски". Євгенові видалось це за якийсь компроміс, за пристосування до тих миршавих, нікчемних інтелігентів, і він саркастично і задоволено посміхнувся разом із сусідою гласним, коли Гончаренко зірвався: сказав "я ґавару". І що більше лементувало на Гончаренкових устах скривджене українське "О", то більше й більше росла Євгенові зневага й відраза до Гончаренка. Тоді знову пригадалась ота Сов-депівська відповідь "Просвіті" й хотілось, щоб збори швидше вже зашикали цього пролетарського далороса. Земські служники почали розносити на великих тацях чай. Безшумно, пунктуально, з правого кінця столу до лівого, біля кожного представника шклянка з срібною ложечкою на блюдці й тарілочка з двома крихітними булочками.
Чай учинив серед селян замішання й розгубленість. Сіряки заворушились на стільцях, під столом грузько зачовгали, переминаючись, грубезні селянські чоботи. Червонава гаряча рідина й білі манюсенькі, як просфорки, булочки, про панський шлунок печені, вбирали, як магніт — ошурку, селянські очі. Вони навіть перестали слухати Гончаренка. Зосереджено й тужно дивились вони на шклянки, аж поки солдат не кивнув їм загонисто головою:
— Пейте! Чиво там! Не свое дают, с вас, поди, выжимали! — Тоді нерішуче, як до краденого, боязко поглядаючи на інтелігентів, селяни простягли до блюдець знесилені, задубілі руки. Чай не завадив і Щербаневі. Він, правда, не вагався, як селяни; одразу, скоро подали йому, підсунув до себе блюдце й гучно задзеленчав об шклянку, міцно розчавлюючи ложечкою неподатливі грудки цукру, але не міг разом пити й слухати. Хоч як намагався, а не виходило: Гончаренкові слова тонули в пгклянці, розсипались на м'які дрібки, танули як розмішаний цукор. Тоді Щербань надумав покінчити спершу з чаєм. Напосів на шклянку й сумлінно, наче робив поважну загальну роботу, швидко сьорбав гарячий чай і за чотири ковтки знищив булочки на огиду й зневагу гласному міської думи.