Євген відчув, що якісь подібні думки ворушились і в нього в "Просвіті". Але тепер це не роздратувало його, а навпаки: утворило з Люсею якийсь інтимний внутрішній контакт. Йому раптом захотілось сказати щось Люсі. Сказати м'яко й ніжно.
— Я слухаю тебе, Люсенько. Кажи далі, я потім тобі відповім. — Люся ніжно повернула голову.
— Значить, ти не сердишся на мене, Женичка? Ну добре. Так ось. Мені ці Федорці й той ветеринар з "Просвіти" нагадують твого гімназіального латиніста Ні-колая Едуардовича Стояновича. Пригадай, як він захоплювався всякою грецькою міфологією і влаштовував у гімназії античні ранки з коринфськими колонами з картону й декламацією латинських віршів. Я, розуміється, нічого не тямила в цій декламації, але я ходила на ці ранки, щоб подивитись на цього старенького дідка в зужитому синьому мундирі, де на закотах завжди лисніли масні плями й чиїсь довгі сиві волосинки. Він мав у вас багато лекцій, але його вважали чомусь за бідного, кажуть, що його десять років уже систематично зраджує дружина, над ним кепкують усі вчителі, його донька ледве кінчає оце гімназію, засидівшись у ній мало не дванадцять років, але то все йде повз латиніста, воно ніби зовсім не обходить його. Латиніст живе поза часом, латинські поети й грецькі філософи заступають йому все, він сам "не от мира сего", цебто не нашого "мира", не наших днів, а так часів, скажімо, Спарти, Цезаря... (я не ручусь тут за історичні точності: ти ж знаєш, я ніколи не любила історії, і то тільки, щоб не псувати атестата, мені поставили за історію "4"). Для всіх людей, хто його знає, латиніст посміховисько й невичерпне джерело всіляких анекдотів через те, що, справді ж, смішно в наш вік ми-
—
слита... як би це тобі сказати? (Ця гімназія зовсім не навчила нас уміти точно висловлювати свої думки!)... мислити по-древнєгрецькому чи що або так, як люди мислили, почували, любили десь за часів Римської імперії...
Люся затіпала пальцями, шукаючи потрібних слів. Євген піймав її руку й затримав. Рука дриґнула й вже заспокоєна слухняно застигла в Євгеновій долоні.
— Це, розуміється, ще не те, що мені хотілось сказати, але щось близьке до того, що було мені на мислі, я сказала... В кожнім разі, цей латиніст усім видавався смішним і нужденним, а що може бути гіршого, як видаватись нужденним!.. Так само і з "Україною", Женя: вона прекрасна в абстракції, в минулому, але вона надто нужденна в сьогоднішньому. Що залишилось від неї на сьогодні? Тільки вульгарні малоросійські анекдоти та пісні... Ці запорожці, гетьмани, війни з татарами й турками, ота турецька неволя й Маруся Богуславка — то все в минулому, Женя. Це казка, чарівна казка, що її далеко не кожний нарід має! 1 щодо цього, то ти, розуміється, маєш рацію, але в тому-то й річ, що казка тільки для того й існує, щоб лишитись казкою й ніколи не буїи дійсністю...
Люся скінчила. Від довгого говоріння волосся їй розкуйовдилось і чорне пасмо його вибилось з-під капелюшка, нависло хмаринкою над чолом. Люся стомлено підвела руку й одсунула волосся, але пасмо не слухалось і знову полізло на очі. Євген одвів долу Люсину руку й сам запхнув м'який, шовковистий жмут під капелюшок. Потім помовчав хвилину й, посміхнувшись, промовив:
— Та-ак... Ну, тепер говоритиму я...
— Только, Женичка, я прошу тебя — серьезно и искренно. Без шуток. Откровенно, — это самое главное, — похопилась Люся й замовкла, готуючись довго слухати.
— Та я й не збираюся жартувати — весело сказав Євген, але зразу ж перейшов на поважний тон: — Так ось, Люсю, — де в чім ти, розуміється, маєш рацію — це я кажу тобі цілком одверто. Безперечно, не Федорці й не Перепічки збудують Україну. Це, розумієш, ніби попіл недавнього тління нашого народу. Вони перейшли нам у спадщину, й історія, яку ти так не любиш, не питала нас, чи ми хочемо їх мати, чи ні, а просто втрутила їх
—
її*
323
нам: беріть, то ваше, може десь і пригодиться. Цей попіл згодом розсиплеться, а на їх місце прийдуть нові люди, по відношенню до яких ти ще не можеш нічого такого сказати. Та, коли хочеш, ці Федорці теж мають свою питому вагу, позаяк не буває, розумієш, пишних ланів без угноєння. Да, всі вони — і Перепічка, і Федорець, і отой ветеринар Коваленко, й багато їх іще — це наше угноєння, але не вони, як то кажуть, є сіль землі. Про це можна було б дуже багато говорити, але я спробую пояснити тобі це кількома словами. Це про ту "грецьку міфологію", як ти кажеш. Тут треба трохи зайти в ту ж таки історію, без історії нічого не вийде. Словом: "вначале бє слово й слово бє к Богу, Авраам роді Ісаака, Ісаак роді Якова" et cetera... Так ось: не в тому річ, що Україна спізнилась відродитись на сто, скажемо, літ, — тут зовсім друге діло. На нашому історичному шляху була, так би мовити, ціла "історія з географією". Україна стояла на дорозі всім тим печенігам, татарам і таке інше. Вона весь час мусила з ними боротись замість того, щоб розвиватись культурно, як це робили Росія й Польща...
— Но ведь татарское нашествие было и в России. Россия тоже... — заперечила була Люся, але раптом голос їй перетяв навіжений крик спереду:
— А-а-тя-тя-тя! Аги!
Люся стенулась і принишкла до Євгенової руки. Попереду, з протилежної перії вулиці, закричало враз кілька парубоцьких голосів:
— Держи, держи його! Хай знає, як на чужу вулицю ходити! Та бий — я його знаю!..
Вулицею гупали щодуху чиїсь очайдушні кроки, то парубки летіли за "чужим". Під хатами стиха пересміхувались дівчата.
— Идем, идем отсюда! — перелякано зашепотіла Люся, але їх уже побачили. Хтось устав ліньки з колоди попід тином і з сріблястої місячної імли зачулось:
— А кого це ще сюди притарабанило? Ану, Федьку й Хомо! Нада провірити...
Три постаті одійшли від тину й переходили вулицю.
— Женя, бежим, это хулиганы — Люся впилася нігтями в Євгенову руку й затремтіла. Холодний острах дмухнув Євгенові в спину й у груди зайшли зашпори.
— Тікати? Все одно не втечеш та й — Люся... Передній з парубків, помітивши Люсин рух, грубо крикнув:
— Стой! Розтаку твою...
Люся прикипіла до Євгенового ліктя й не дихала. Вона скулилась, зібгалась у маленьку грудку переляканого на смерть тіла. І ця безпорадність Люсина, що живцем приросла до його руки, несподівано надала Євгенові мужности. На нього одразу зійшов спокій, серце, як спинений маятник, зменшувало свою амплітуду коливання й тільки очі пильно стежать, як хутко меншає віддаль між ним і парубоцькими чобітьми. Євген навіть помітив, як блиснули на одному нові калоші, дарма що літо й давно вже не було дощу. — Франт з околиці, —промайнуло Євгенові в голові, й дивно: ці нові, глянцюваті калоші, що важко ступали вуличним порохом і збивали позад себе легеньку куряву, ще більше заспокоїли Євгена. Ніби ці калоші належали давньому товаришеві і через них він упізнав своїх. Євген засунув у кишені руки й ступив крок назустріч парубкам.