Та сама купа мутантів, але вже згоріла. Тип віддалеки нюхає квіточку, гомонить з іншим типом, повернувшись до трупів спиною...
Велетенське дерево в лісі, суспіль обвішане тілами. Висять хто за руки, хто за ноги, і вже не виродки — на одному картатий піджак виховуваного, на другому — чорна куртка легіонера.
Старий прив'язаний до стовпа. Обличчя викривлене, кричить, заплющивши очі. Тип тут і вродився — із заклопотаним виглядом перевіряє медичний шприц...
Відтак знову повішені, палаючі, згорілі мутанти, виховувані, легіонери, рибалки, селяни, чоловіки, жінки, старі, малеча... Панорамний знімок: лінія пляжу, на дюнах — чотири машини, усі горять, на передньому плані дві чорні фігурки зі здійнятими руками... Досить. Гай закрив і пожбурив альбом, посидів кілька секунд, потім із прокльоном поскидав усі альбоми на підлогу, підхопився й оббіг кругом столу.
— Це ти з ними хочеш домовлятися?! — загорлав він Максимові у спину. — Хочеш їх привести до нас?! Цього ката?! — Він підскочив до альбомів і копнув їх ногою.
Максим вимкнув приймач.
— Не шаленій, — сказав він. — Нічого я вже не хочу. І нема чого на мене гримати, якщо ви самі винні, проспали свій світ, масаракш, збидліли, як найпослідуща звірота! Що тепер з вами робити? — Він зненацька опинився біля Гая, схопив його за барки. — Що мені тепер робити з вами? — гаркнув він. — Що? Що? Не знаєш? Ну, говори!
Гай мовчки вертів шиєю, мляво відпихаючись. Максим відпустив його.
— Сам знаю, — сказав він похмуро. — Нікого не можна приводити. Кругом звірота... На них самих насилати треба... — Він підхопив з підлоги один з альбомів і почав рвучко гортати сторінки. — Який світ запоганили! — говорив він. — Який світ! Ти поглянь, який світ!..
Гай дивився йому поверх руки. В цьому альбомі не було ніяких страхіть, просто краєвиди різних місць, дивовижної краси і чіткості кольорові фотокартки — сині бухти, облямовані буйною зеленню, сліпучої білизни міста над морем, водоспад у гірській ущелині, якась чудова автострада і потік різноколірних авто на ній, і якісь старовинні палаци, і снігові вершини над хмарами, і хтось весело мчить сніговим схилом гори на лижах, і дівчата, сміючись, пустують у морському прибої.
— Де це все тепер? — говорив Максим. — Куди ви все це поділи? Розміняли на залізо? Ех ви... людці.., — Він пожбурив альбом на підлогу. — Ходімо.
Він люто навалився на двері, зі скреготінням і вищанням розчахнув їх навстіж і попростував коридором. На палубі він спитав:
— Їсти хочеш?
— Угу... — відповів Гай.
— Гаразд, — сказав Максим. — Зараз поїмо. Попливли.
Гай вибрався на берег першим, миттю зняв чобіт, роздягнувся і розклав одяг для просушування. Максим усе ще плавав, і Гай не без тривоги стежив за ним: дуже вже глибоко пірнав друг Мак і дуже вже довго залишався під водою. Не можна так, небезпечно так, як йому повітря вистачає?.. Нарешті Максим усе-таки вийшов, тарабанячи за зябра величезну могутню рибину. У рибини був ошелешений вигляд, ніяк вона второпати не могла, як же це її спіймали голими руками. Максим пожбурив її подалі від води і сказав:
— Як на мене, ця годиться. Майже неактивна. Також, мабуть, мутант. Прийми пігулки, а я її зараз приготую. її можна сирою їсти, я тебе навчу, — сасімі називається. Не їв? Давай ножа...
Гай простягнув йому ніж, і Максим спритно і швидко розібрав рибину.
Потім, коли вони наїлися сасімі — нічого не скажеш, виявилося цілком їстівно, — і вляглися голяка на гарячому піску, Максим після тривалого мовчання спитав:
— Якби ми потрапили до рук патрулів, здалися, куди б вони нас відправили?
— Як — куди? Тебе — за місцем відбування, мене — за місцем служби... А що?
— Це точно?
— Куди вже точніше... Інструкція самого генерал-коменданта. А чому ти запитуєш?
— Зараз вирушимо шукати легіонерів, — сказав Максим.
— Танк захоплювати?
— Ні. За твоєю легендою. Тебе викрали виродки, а каторжник тебе врятував.
— Здаватися? — Гай сів. — Як же так?.. І мені також? Назад під випромінювання?
Максим мовчав.
— Я ж знову телепнем стану... — безпомічно сказав Гай.
— Ні, — сказав Максим. — Тобто так, звісно... але це вже буде не так, як раніше... Ти, звісно, будеш трішки телепнем, але ж тепер ти будеш вірити в інше, в правильне... Це, звісно, також... Але все-таки краще, набагато краще...
— Але ж навіщо? — у відчаї закричав Гай. — Навіщо це тобі потрібно?
Максим провів долонею по обличчю.
— Річ у тім, Гаю, друже, — сказав він, — що почалася війна. Чи то ми напали на хонтійців, чи то вони на нас... одне слово, війна...
Гай з жахом дивився на нього. Війна... Рада... Боже, але навіщо це все? Знову все спочатку...
— Нам потрібно бути там, — вів далі Максим. — Мобілізацію вже оголошено, усіх кличуть до лав, навіть нашого брата каторжника амністують — і до лав... і нам потрібно бути разом, Гаю. Добре було б, якби я потрапив під твоє командування...
Гай майже не слухав його. Вчепившись пальцями у волосся, він розхитувався з боку на бік і повторював сам до себе: "Навіщо, будьте ви прокляті!.. Будьте ви тридцять три рази прокляті!.."
Максим трусонув його за плече.
— Зараз же візьми себе в руки! — сказав він суворо. — Не розкисай. Нам зараз битися доведеться, розкисати ніколи... — Він підвівся і знову потер обличчя. — Щоправда, з вашими проклятими баштами... Масаракш, ніякі башти їм не допоможуть... Вдягайся швидше, і ходімо. Нам слід поспішати.
— Швидше, Фанку, швидше! Я спізнююсь.
— Слухаюсь. Рада Гаал... Вона вилучена з відання пана державного прокурора і перебуває в наших руках.
— Де?
— У нас, в особняку "Кришталевий лебідь". Вважаю за свій обов'язок ще раз висловити сумнів щодо розумності цієї акції. Навряд чи така жінка допоможе нам впоратися з Маком. Таких легко забувають, і навіть якщо Мак...
— Ви гадаєте, що Розумака дурніший, ніж ви?
— Ні, але...
— Розумака знає, хто викрав жінку?
— Боюсь, що так.
— Гаразд, нехай знає... З цим, мабуть, усе. Далі що?
— Сенді Чичаку зустрічався зі Смикунцем. Смикунець, схоже, погодився познайомити його з Графом за умови...
— Стоп. Який Чичаку? Лобатий Чик?
— Так.
— Справи підпілля мене зараз не цікавлять. В справі Максима у вас все? Тоді слухайте. Ця бісова війна сплутала усі плани, Я від'їжджаю і повернусь днів за тридцять — сорок. За цей час, Фанку, ви повинні закінчити справу Мака. До мого приїзду Мак повинен бути тут, у цьому будинку. Дайте йому посаду, нехай працює, дайте йому повну волю, проте натякніть — дуже, дуже м'яко! — що від його поведінки залежить доля Ради,.. В жодному разі не дозволяйте їм зустрічатися... Покажіть йому інститут, розкажіть, над чим ми працюємо... в розумних межах, звісно. Розкажіть про мене, опишіть мене як розумну, добру, справедливу людину, великого вченого. Дайте йому мої статті... крім цілком таємних. Натякніть, що я в опозиції до уряду. У нього не повинно бути анінайменшого бажання залишити інститут. У мене все. Запитання є?