Раптом він завважив вмуровані у стіну довгі рурки, з'єднані гумовим наочником, підсунув алюмінієвого стільця, всівся і уткнув обличчя в наочник. На його подив, оптика виявилася у чудовому стані, але ще дужче здивувало те, що він побачив. У полі зору був цілком незнайомий краєвид: біло-жовта пустеля, піщані дюни, кістяк якоїсь металевої споруди. Там віяв сильний вітер, бігли по дюнах струминки піску, каламутний виднокрай загортався чашею.
— Погляньте, — сказав він Зефові. — Де це?
Зеф приставив гранатомет до пульта, підійшов і глянув.
— Дивно, — сказав він по хвилі мовчання. — Це пустеля. Це, друже мій, від нас кілометрів за чотириста... — Він одсунувся від окулярів і звів очі на Максима. — Скільки ж праці вони на все це поклали, мерзотники... А толку? Оно вітер гуляє по пісках, а який це був край!.. Мене до війни хлопчиськом іще на курорт возили... — Він підвівся. — Ходімо звідси к бісу, — сказав з гіркотою у голосі і взяв ліхтарик. — Ми з тобою тут нічого не второпаємо. Доведеться ждати, коли Коваля схоплять і посадять... Тільки його не посадять, а розстріляють, мабуть... Ну, рушили?
— Так, — сказав Максим. Він роздивлявся дивні сліди на підлозі. — Ось це мене цікавить значно більше, — повідомив він.
— І даремно, — сказав Зеф. — Тут, мабуть, чимало всілякої звірини бігає...
Він закинув за спину гранатомет і попрямував до виходу з зали. Максим, озираючись на сліди, рушив за ним.
— Їсти хочеться, — сказав Зеф.
Вони пішли коридором. Максим запропонував виламати одні з дверей, проте, на думку Зефа, це було ні до чого.
— Цією справою треба займатися серйозно, — сказав він. — Що ми тут будемо час гайнувати, ми ще норму не відпрацювали, а сюди треба прийти із знавцем...
— На вашому місці, — заперечив Максим, — я б не дуже розраховував на цю вашу Фортецю. По-перше, тут усе струхлявіло, а по-друге, вона вже зайнята.
— Ким це? Ах, ти знову про собак?.. І ти туди ж. Ті про упирів торочать, а ти...
Зеф замовк. По коридору пронісся гортанний вигук, кількаразовою луною відбився од стін і стих. Тої ж миті звідкілясь здалеку відгукнувся другий такий самий голос. Це були дуже знайомі звуки, одначе Максим ніяк не міг згадати, де чув їх.
— Так ось хто кричить ночами! — сказав Зеф. — А ми гадали, птахи...
— Дивний крик, — сказав Максим.
— Дивний — не знаю, — заперечив Зеф, — але страшнуватий. Уночі як почнуть горлати по всьому лісу, у п'ятах холоне. Скільки про ці крики казок розповідають... Був один кримінальник, так він вихвалявся, буцімто знає цю мову. Перекладав.
— І що ж він перекладав? — спитав Максим.
— Ет, дурниці. Яка там мова...
— А де цей кримінальник?
— Пропав безвісти, — сказав Зеф. — Він був у будівельниках, партія в лісі заблукала...
Вони повернули ліворуч, і далеко попереду з'явилася каламутна бліда пляма світла. Зеф вимкнув ліхтарик і сховав до кишені. Він ішов тепер попереду, і коли він зненацька зупинився, Максим мало не налетів на нього.
— Масаракш, — промурмотів Зеф.
На підлозі впоперек коридора лежав людський кістяк. Зеф скинув з плеча гранатомет і роззирнувся.
— Цього тут не було, — промимрив він.
— Так, — сказав Максим. — Його щойно поклали.
Позаду у глибинах підземелля раптом пролунав цілий хор гортанних протяжливих зойків. Зойки змішувалися з луною; здавалося, що лементує тисяча горлянок, і всі вони лементували хором, мовби скандуючи якесь дивне слово з чотирьох складів. Максимові причулося знущання, виклик, глузи. Відтак хор замовк так само несподівано, як почався. Зеф шумно відітхнув і опустив гранатомет. Максим знову глипнув на кістяк.
— Як на мене, то це натяк, — сказав він.
— Як на мене, також, — пробурчав Зеф. — Ходімо швидше.
Вони хутко дісталися до пролому в стелі, видряпалися на купу землі і завважили над собою стривожене обличчя Вепра. Він лежав грудьми на краю пролому, спустивши вниз мотузку з петлею.
— Що там у вас? — спитав він. — Це ви кричали?
— Зараз розкажемо, — мовив Зеф. — Мотузку закріпив?
Вони вибралися нагору; Зеф скрутив собі і однорукому по цигарці, запалив і якийсь час мовчав, очевидно, намагаючись скласти якусь думку про те, що відбулося.
— Гаразд, — сказав він нарешті. — Коротко — було от що. Це — Фортеця. Там є пульти, мозок і таке інше. Усе в жалюгідному стані, проте струм є, і користь ми з цього матимемо, треба лише знайти тямущих людей... Далі. — Він затягнувся і випустив з широко розкритого рота клуб диму, зовсім як зіпсований газомет. — Далі. Зважаючи на все, там живуть собаки. Пам'ятаєш, я тобі розповідав? Собаки такі — голова величезна... Кричали вони... А якщо подумати, то, може, і не вони, тому що, бачиш... Як би тобі сказати... Поки ми з Максимом там швендяли, хтось виклав у коридорі кістяк людини. От і все.
Однорукий глянув на нього, потім на Максима.
— Мутанти? — спитав він.
— Можливо, — сказав Зеф. — Я взагалі нікого не бачив, а Мак каже, що бачив собак... але не очима. Чим ти їх там бачив, Маку?
— Очима я їх також бачив, — сказав Максим. — І хочу, до речі, додати, що нікого, крім цих ваших собак, там не було. Я б знав. І собаки ці ваші — не те, що ви думаєте. Це не звірі.
Вепр не сказав нічого. Він підвівся, змотав мотузку, причепив її до паска і знову сів поруч із Зефом.
— Дідько його знає, — промурмотів Зеф, — може, і не звірі... Тут усе може бути. Тут у нас Південь...
— А може, ці собаки і є мутанти? — спитав Максим.
— Ні, — сказав Зеф. — Мутанти — це просто дуже потворні люди. І діти людей найзвичайнісіньких. Мутанти. Знаєш, що це таке?
— Знаю, — сказав Максим. — Але вся річ у тому, як далеко може зайти мутація.
Певний час усі мовчали, розмірковували. Потому Зеф сказав:
— Ну, якщо ти такий освічений, годі теревенити. Вставай! — Він підвівся. — Залишилося нам небагато, але часу обмаль. А жерти хочеться... — він підморгнув Максимові, — просто-таки патологічно. Ти знаєш, що таке "патологічно"?
Залишалося ще розчистити південно-західну чверть квадрата, однак нічого розчищати їм не довелося. Нещодавно тут, схоже, вибухнуло щось дуже потужне. Від старого лісу зосталися самі лише напівструхлявілі стовбури та обгорілі пеньки, позрізувані мов бритвою, а на його місці вже піднявся молодий рідкий лісок. Грунт почорнів, обвуглився і був нашпигований розпиленою іржею. Жодна техніка не могла вціліти після такого вибуху, і Максим збагнув, що Зеф привів їх сюди не для роботи.