— А чому б і ні? — спитав Максим. Він рішуче не знав, як триматися. Цей рудий, здається, все-таки не провокатор. Масаракш, якого дідька вони присікалися?
— Ви не дістанетеся до мосту, — сказав однорукий. — Вас тридцять три рази розстріляють. А коли навіть дістанетеся, то побачите, що міст розведений.
— А по дну ріки?
— Ріка радіоактивна, — сказав Зеф і сплюнув. — Якби це була людська ріка, не потрібні були б ніякі танки. Перепливай будь-де, береги не охороняються. — Він знову сплюнув. — Утім, в такому випадку вони б охоронялися... — Отож, юначе, не розмахуй руками. Ти потрапив сюди надовго, пристосовуйся. Пристосуєшся — все буде гаразд. А не слухатимешся старших, ще сьогодні можеш побачити Світове Світло...
— Втекти неважко, — сказав Максим. — Втекти я міг би хоч зараз...
— Оце так молодець! — захоплено вигукнув Зеф.
-...і якщо ви збираєтесь і в майбутньому гратися в конспірацію... — вів далі Максим, демонстративно звертаючись лише до Вепра, однак Зеф знову перебив його.
— Я збираюсь виконати сьогоднішню норму, — проказав він, підводячись. — Інакше нам не дадуть жерти. Ходімо.
Він пішов уперед, перевальцем крокуючи поміж дерев, а Максим спитав однорукого:
— Хіба він також підпільник? Однорукий глипнув на нього і сказав:
— Що ви, як можна!
Вони рушили за Зефом, намагаючись ступати слід у слід. Максим ішов замикаючим.
— За що ж він тут?
— За неправильний перехід вулиці, — сказав однорукий, і в Максима знову пропала охота розмовляти.
Вони не пройшли навіть сотні кроків, як Зеф скомандував: "Стій!" — і почалася робота. "Лягай!" — загорлав Зеф. Вони кинулися плиском на землю, а товсте дерево попереду з протяжливим скрипінням повернулося, висунуло із себе довгий тонкий гарматний ствол, похилитало ним з одного боку в другий, наче приміряючись, відтак щось задзижчало, почулося клацання, і з чорного дула ліниво виповзла хмарка жовтого диму. "Протухло", — сказав Зеф діловито і підвівся першим, обтрушуючи штани. Дерево з гарматою вони висадили в повітря. Потім було мінне поле, потім пагорб-пастка з кулеметом, який не протух і довго притискав їх до землі, гримкочучи на весь ліс; потім вони потрапили у справжні джунглі колючого дроту, ледве продерлися, а коли усе-таки продерлися, по них відкрили вогонь звідкілясь згори, усе довкола вибухало й горіло, Максим нічого не розумів, однорукий мовчки і спокійно лежав навзнак, а Зеф гатив з гранатомета в небо і раптом загорлав: "Біжка, за мною!" — і вони побігли, а там, де вони допіру були, спалахнула пожежа. Зеф лаявся страшними словами, однорукий підсміювався. Вони забилися в глуху хащу, але в цю мить зненацька завищало, засопіло, і крізь гілля повалили зеленуваті хмари отруйного диму, і знову потрібно було бігти, продиратися крізь кущі, і Зеф знову лаявся страшними словами, а однорукого болісно нудило...
Потому Зеф нарешті притомився й оголосив відпочинок. Вони розпалили багаття, і Максим, як молодший, заходився готувати обід — варити суп з консервів у знайомому казанку. Зеф і однорукий, замурзані, обдерті, лежали неподалік і курили. У Вепра був змучений вигляд, він був уже старий, йому доводилося важче, ніж усім.
— Не можу збагнути, — сказав Максим, — як це ми примудрилися програти війну з такою кількістю техніки на квадратний метр.
— Що значить "примудрилися програти"? — заперечив однорукий. — Цю війну програли всі. Виграли тільки Вогненосні Творці.
— На жаль, мало хто це розуміє, — сказав Максим, помішуючи юшку.
— Відвик я від таких розмов, — сказав Зеф. — У нас тут усе більше: "Мовчати, виховуваний!" та "Рахую до одного..." Агов, хлопче, як тебе...
— Максим.
— Ага, правильно... Ти, Маку, помішуй, помішуй. Начувайся, якщо пригорить!
Максим помішував. А потім Зеф виголосив, що пора, сил уже немає терпіти. У повному мовчанні вони з'їли суп. Максим відчував: щось перемінилося, щось сьогодні буде сказано. Проте по обіді однорукий знов улігся і втупився в небо, а Зеф з нерозбірливим мурмотінням забрав казанок і заходився вичищати дно скоринкою хліба.
— Підстрелити б що-небудь... — мурмотів він. — У животі порожньо, наче і не їв... тільки апетит роздражнив...
Почуваючи себе незручно, Максим спробував завести балачку про полювання в цих місцях, але його не підтримали. Однорукий лежав із заплющеними очима і, здавалося, спав. Зеф дослухав до кінця Максимові міркування і пробурчав лише:
— Яке тут полювання, усе брудне, активне... — і також повалився на спину.
Максим зітхнув, узяв казанок і побрів до потічка, що жебонів поблизу. Вода в потічку була прозора, на вигляд чиста і смачна. Максиму захотілося попити, і він зачерпнув долонею. На жаль, мити казанок тут було неможливо, та й пити не варто було: потічок був доволі радіоактивний. Максим присів навпочіпки, поставив казанок поруч і замислився.
Спершу він чомусь подумав про Раду, як вона завжди мила посуд після їжі і не дозволяла допомагати під безглуздим приводом, що це — справа жіноча. Він згадав, що вона його кохає, і відчув гордість, тому що досі його не кохала ще жодна жінка. Йому дуже захотілося побачити Раду, і він тої ж миті, з надзвичайною непослідовністю, подумав, як це добре, що її тут немає. Тут не місце навіть для наймерзенніших чоловіків, сюди слід було б пригнати тисяч з двадцят кібердвірників, а може, просто розпорошити усі ці ліси з усім, що в них є, і виростити нові, веселі або нехай навіть похмурі, але чисті і з похмурістю природною.
Потім він згадав, що засланий сюди навіки, і подивувався наївності тих, хто заслав його сюди і, не взявши з нього ніякого слова, гадає, нібито він захоче з власної волі існувати тут та ще й допоможе їм тягнути через ці ліси лінію променевих башт. В арештантському вагоні розповідали, що ліси простягаються на південь на сотні кілометрів, а військова техніка трапляється навіть у пустелі... "Ну ні, я тут не затримаюсь. Масаракш, іще вчора я ці башти валив, а сьогодні розчищатиму для них місце? Досить з мене... Так. З'ясуємо становище".
Кілька хвилин він з'ясовував власне становище.
"Вепр мені не вірить. Зефу він вірить, а мені — ні. А я не вірю Зефу, і, здається, даремно. Мабуть, я видаюсь Вепрові таким самим наврипливо-підозрілим, яким мені видається Зеф... Ну гаразд, Вепр мені не вірить, отже, я знову сам. Можна, звісно, сподіватися на зустріч з Генералом або з Копитом, але це дуже малоймовірно. Можна, звісно, спробувати збити групу з незнайомих, проте — масаракш! — слід бути чесним із самим собою: я для цього не придатний. Поки що я для цього не придатний. Занадто довірливий... Зачекай, давай усе-таки усвідомимо завдання. Чого я хочу?"