Пан ротмістр і Мак були уже в машині. Пан ротмістр — за кермом. Мак з автоматом межи колін — на задньому сидінні. Він розчинив дверцята, і засуджені залізли всередину. "На підлогу!" — скомандував Гай. Вони слухняно сіли на залізну підлогу, а Гай — на сидіння навпроти Мака. Він спробував зловити його погляд, але Мак дивився на засуджених. Ні, він дивився на цю бабу, котра скорчилася на підлозі, обхопивши коліна.
Пан ротмістр, не обертаючись, сказав: "Готов?" — і машина рушила.
Дорогою не розмрвляли. Пан ротмістр гнав машину на шаленій швидкості — мабуть, хотів усе закінчити до сутінок, та й чого баритися... Мак невідривно дивився на жінку, наче ловив її погляд, а Гай уперто ловив погляд Мака. Засуджені, хапаючись одне за одного, совалися по підлозі; товстун спробував було заговорити з бабою, але Гай прикрикнув на нього. Машина вихопилася за місто, проминула південну заставу й відразу звернула на покинутий путівець, знайомий, дуже знайомий путівець, що вів до Рожевих Печер. Машина підстрибувала усіма чотирма колесами, триматися було важко. Мак не бажав зводити очі, а тут ще ці напівнебіжчики щомиті хапалися за коліна, рятуючись від нещадної хитавиці. Гай нарешті не витримав і копнув тлустого гада чоботом під ребра, однак це не допомогло — той все одно хапався і далі. Пан ротмістр вкотре повернув, різко загальмував, і машина повільно, обережно з'їхала у кар'єр. Пан ротмістр заглушив мотор і скомандував: "Виходь!"
Було вже близько вісімнадцятої години, у кар'єрі збирався легкий вечірній туман, звітрені камінні стіни відсвічували рожевим. Колись тут видобували мармур. А кому він нині потрібний, цей мармур?..
Справа наближалася до розв'язки. Мак і далі тримався, як ідеальний солдат: жодного зайвого руху, обличчя байдужо-дерев'яне, очі в чеканні наказу спрямовані на начальство. Товстун поводився добре, з гідністю. З ним мороки, напевне, не буде. А от баба під кінець розклеїлася. Вона судомливо стискала кулаки, притискала їх до грудей і знову опускала, і Гай вирішив, що буде істерика, проте волочити її на руках до місця страти усе-таки, схоже, не доведеться.
Пан ротмістр закурив, зиркнув на небо і сказав Макові:
— Веди їх по цій стежині. Дійдеш до печер — сам побачиш, де їх ставити. Коли закінчиш, обов'язково перевір і за необхідності добий контрольним пострілом. Що таке контрольний постріл, знаєш?
— Так точно, — проказав Мак дерев'яним голосом.
— Брешеш, не знаєш. Це — в голову. Дій, кандидате. Сюди ти повернешся уже дійсним рядовим.
Жінка раптом сказала:
— Якщо поміж вас є бодай одна людина... повідомте моїй матері... Селище Качки, будинок два... Це поряд... її звати...
— Не принижуйся, — басом сказав товстун.
— її звати Іллі Тадер...
— Не принижуйся, — повторив товстун, підвищивши голос, і пан ротмістр, не розмахуючись, ткнув його кулаком в лице. Товстун замовк, схопившись за щоку, і з ненавистю подивився на пана ротмістра.
— Дій, кандидате, — повторив пан ротмістр.
Мак повернувся до засуджених і ворухнув автоматом. Засуджені попленталися по стежині. Жінка обернулася і ще раз крикнула:
— Селище Качки, будинок два, Іллі Тадер!
Мак, виставивши перед себе автомат, повільно крокував за ними. Пан ротмістр розчинив дверцята, боком сів за кермо, випростав ноги і сказав:
— Ну от, чверть години почекаємо.
— Так точно, пане ротмістр, — машинально відповів Гай.
Він дивився услід Макові, дивився доти, поки уся група не зникла за рожевим виступом. "На зворотному шляху необхідно буде купити пляшку, — подумав він. — Нехай нап'ється. Кажуть, це допомагає".
— Можеш курити, капрале, — сказав пан ротмістр.
— Дякую, пане ротмістр, я не курю.
Пан ротмістр далеко чвиркнув крізь зуби.
— Не боїшся розчаруватися у своєму приятелі?
— Аж ніяк... — нерішуче сказав Гай. — Хоча, з вашого дозволу, мені дуже шкода, що йому дісталася жінка. Він горець, а в них там...
— Він такий самий горець, як ми з тобою, — сказав пан ротмістр. — І справа тут не в жінках... Утім, подивимося. Чим ви займалися, коли вас викликали?
— Співали хором, пане ротмістр.
— І що ж ви співали?
— Гірські пісні, пане ротмістр. Він знає дуже багато пісень.
Пан ротмістр вийшов з машини і став прогулюватися взад-вперед по стежині. Більше він не розмовляв, а хвилин за десять почав насвистувати "Марш". Гай чекав пострілів, але пострілів не було, і він почав непокоїтися. Втекти від Мака неможливо. Обеззброїти його — ще неможливіше. Але тоді чому він не стріляє? Може, він повів їх далі звичного місця?.. На звичному місці занадто сильно пахне, гробарі закопують неглибоко, а в Мака надто розвинений нюх... Він через саму лише власну гидливість зайвих кілометрів з п'ять пройти здатний...
— Н-ну, так... — сказав пан ротмістр, зупиняючись. — От і все, капрале Гаал. Боюсь, що ми не дочекаємося твого товаришочка. І боюсь, що тебе сьогодні востаннє називають капралом.
Гай із зачудуванням глипнув на нього. Пан ротмістр ошкірявся.
— Ну, чого дивишся? Чого ти витріщився, як свиня на шинку? Твій приятель накивав п'ятами, дезертирував, він боягуз і зрадник! Зрозуміло, рядовий Гаале?
Гай був приголомшений. І не стільки словами пана ротмістра, скільки його тоном. Пан ротмістр був у захваті. Пан ротмістр торжествував. У пана ротмістра був такий вигляд, ніби він виграв великий заклад. Гай машинально зиркнув у глиб кар'єру і раптом угледів Мака. Мак повертався сам, автомат він ніс у руці за ремінь.
— Масаракш! — прохрипів пан ротмістр.
Він також побачив Мака і отетерів.
Більше вони не розмовляли, вони тільки дивилися, як Мак неквапливо наближається до них, легко ступаючи по кам'яних кришках, дивилися на його спокійне добре обличчя з дивними очима, і в голові у Гая панувало сум'яття: пострілів усе-таки не було... Невже він задушив їх... чи забив прикладом... він, Мак, жінку? Та ні, пусте... Але ж пострілів таки не було...
За п'ять кроків від них Мак зупинився і, дивлячись панові ротмістру в обличчя, кинув автомат йому під ноги.
— Прощавайте, пане ротмістр, — сказав він. — Тих нещасних я відпустив і тепер хочу піти сам. Ось ваша зброя, ось одежа... — Він повернувся до Гая і, розстібуючи пасок, сказав йому: — Гаю, це нечиста справа. Вони нас обдурили, Гаю...