— Ґольдмунде,— сказав він,— можу я тобі допомогти? Я бачу, що в тебе клопіт. Може, ти хворий. Тоді ми покладемо тебе в ліжко і пошлемо тобі спеціальну юшку для хворих і шклянку вина. Сьогодні твоїй голові зовсім не до греки.
Довго чекав він на відповідь. Блідий хлопець дивився на нього розгубленими очима, опустив голову, потім підвів її, ворухнув вустами, хотів щось сказати і не зміг. Раптом він похилився на бік, притулив голову до читацького пульта, поміж дві невеликі голівки ангелів з дубового дерева, які обрамляли пульт, і розридався так гірко, що Нарцис збентежився і на якусь хвилю відвів погляд, аж поки не взяв хлопця за руку і не підвів.
— Ну, добре,— сказав він приязніше, ніж звичайно (Ґольдмунд ще ніколи не чув, щоб він так говорив),— добре, amice (друже, лат.— Прим. перекл.), поплач, незабаром тобі стане краще. Ну ось, сідай, не треба говорити. Я бачу, що з тебе вже досить. Ти, мабуть, цілий ранок намагався триматись і нічого не показувати, молодець. А тепер поплач, це найкраще, що ти зараз можеш зробити. Ні? Вже все? Ти вже знову в порядку? Ну от, а тепер ми підемо у лікарняну палату, ляжеш у ліжко і сьогодні ввечері тобі вже буде значно краще. Ходімо!
Обходячи кімнати школярів, він привів його у лікарняну палату, показав одне із двох порожніх ліжок і, коли Ґольдмунд почав слухняно роздягатися, вийшов, щоб повідомити настоятеля, що той хворий. Він також, як і обіцяв, замовив йому в трапезній юшку і шклянку вина для хворих: обидві ці прийняті в монастирі bénéficia (пільги, лат.— Прим, перекл.) більшість легкохворих дуже полюбляла.
Ґольдмунд лежав у лікарняному ліжку, намагаючись дати собі раду зі своїм сум'яттям. Ще годину тому він, мабуть, зміг би чітко з'ясувати для себе, що його сьогодні так страшенно втомило, що це було за таке смертельне напруження душі, через які в нього голова була зовсім порожньою і пекли очі. Це було неймовірно сильне зусилля, воно щоразу відновлювалось і щоразу зазнавало невдачі: забути вчорашній вечір — чи радше не вечір, не безглузду чудову вилазку із закритого на всі замки монастиря, не мандрівку лісом чи слизький місток через чорний струмок за млином, чи всі оті перебирання через паркани, вікна та переходи, а тільки одну мить під тим темним вікном кухні, подих і слова дівчинки, стискання її рук, поцілунок її вуст.
Та ось до всього цього додалося ще щось, новий переляк, нове переживання. Ним перейнявся Нарцис, Нарцис любив його, Нарцис піклувався про нього — він, такий витончений, шляхетний, розумний, з вузькими, трохи насмішкуватими вустами. А він, він розклеївся перед Нарцисом, був присоромлений, щось белькотів і врешті-решт розпустив перед ним нюні! Замість того, щоб його, у сто разів розумнішого за всіх завоювати найблагороднішою зброєю, грецькою мовою, філософією, духовною доблестю та гордим стоїцизмом, він виявив слабкість і жалюгідно перед ним провалився! Він собі ніколи цього не пробачить, ніколи не зможе без почуття сорому подивитися Нарцисові в очі.
Але з плачем зникло незвичайне напруження, самотність у тихій кімнаті й зручне ліжко зробили свою добру справу, від розпачу вже майже й сліду не залишилось. Через годинку прийшов брат-помічник, приніс борошняної юшки, шматок білого хліба і до цього невеликий келих червоного вина, яке учні зазвичай отримували лише у святкові дні, і Ґольдмунд їв і пив, з'їв півтарілки, відставив її, знову почав роздумувати, проте з того нічого не вийшло, він знову взяв тарілку і з'їв ще добру порцію. І коли трохи згодом двері тихо відчинилися і зайшов Нарцис, щоб побачити хворого, він спав у ліжку, і в нього знову на щоках був рум'янець. Нарцис довго з любов'ю розглядав його, розглядав пильно, з цікавістю, і трохи заздрісно. Він бачив: Ґольдмунд не хворий, йому завтра не треба буде більше посилати вина. Але він знав: крига скресла, вони будуть друзями. Хай сьогодні це він потрібен був Ґольдмундові, це він зміг стати йому в пригоді. Іншим разом він сам може бути слабким, потребуючи допомоги й любові. І якби таке колись трапилось, від цього хлопця він би зміг їх прийняти.
Розділ третій
Дружба юнаків міцніє, проте їм буває нелегко. Дехто в монастирі скоса дивиться на них, однак абат Даніель ніяк не втручається у їхню дружбу. Нарцис пояснює Ґольдмундові, що вони з ним дуже різні. Ґольдмунд від цього розгублений і приголомшений. Знавець людської душі, Нарцис усвідомлює, що у Ґольдмунда є якась таємниця, і намагається збагнути її. Він розуміє, що загадка пов'язана із забутою матір'ю Ґольдмунда. Ґольдмунда захоплюють кам'яні скульптури монастиря, йому подобається змальовувати звірів та рослини, він дуже любить церковний спів.
Розділ четвертий
Довго Нарцисові спроби взяти облогою і розкрити Ґольдмундову таємницю були безуспішними. Він довго, як здавалося, зовсім надаремне намагався розбудити його, навчити мови, якою можна було б ту таємницю розказати.
Те, що друг розповів йому про своє походження та домівку, картини не прояснило. Був там дещо розпливчастий, без чітких рис, але шанований батько і ще легенда про вже давно чи то зниклу, чи то померлу матір, яка була тепер тільки безбарвним іменем. Поступово досвідчений у читанні душ Нарцис збагнув, що його друг належав до тих людей, у яких пропав шматок їхнього життя, які під тиском якихось обставин або чарів мусили змиритися з тим, що забули частину свого минулого. Він усвідомлював, що просто розпитувати й повчати тут користі не принесе, він також бачив, що занадто повірив у силу розуму та забагато й надаремне говорив.
Недаремною, утім, була любов, що пов'язувала його із другом, та звичка проводити разом багато часу. Незважаючи на глибокі протилежності їхньої вдачі, вони багато навчилися один від одного; між ними окрім мови розуму поступово повстала мова душ, мова знаків, так як ото два житла, коли між ними може і є дорога, по якій котяться вози і їдуть вершники, але притому виникає ще й багато малих, іграшкових стежок, обхідних доріг, таємних стежин: доріжка для дітей, стежки для закоханих, ледь помітні стежини котів та собак. Поступово натхненна сила уяви Ґольдмундової душі якимись чародійними стежками проникла в думки друга та в його мову, і той навчився розуміти й відчувати без слів суть і природу Ґольдмунда. У світлі любові повільно дозрівали нові зв'язки між душами, слова прийшли пізніше. І так дійшло між ними одного разу зовсім несподівано для обох до розмови, у вільний від уроків день, у бібліотеці—до розмови, яка торкнулася самісінької серцевини їхньої дружби і яка пролила на неї зовсім нове світло.