— Заберіть до ліжка цього малюка,— запропонував хтось, і вони вхопили його за руки й ноги, щоб винести під загальний сміх.
Ґольдмунд перелякався, а тоді розлютився; він лупцював, куди попало, намагаючись звільнитися, йому надавали стусанів і зрештою впустили на землю, а хтось і далі притримував його за ногу. Ґольдмунд напружився й вивільнився, а тоді кинувся на першого-ліпшого, хто був перед ним, і відразу почав з ним запеклу бійку. Його суперник був сильний хлопчисько, і всі дивилися на цей двобій з величезним зацікавленням. Коли Ґольдмунд не піддався і завдав силачеві кілька добрих стусанів, то він уже завоював собі друзів серед шкільних товаришів, навіть якщо ще й імені їхнього не знав. Раптом усі стрімголов кинулися врозтіч, і тільки-но зникли, як увійшов отець Мартин, керівник школи і зупинився перед хлопчиськом, який залишився сам. Він здивовано глянув на хлопця, блакитні очі якого збентежено блищали на розчервонілому, трохи побитому обличчі.
— Так-так, що це з тобою? — запитав він.— Адже ти Ґольдмунд, чи не так? Ті ледацюги тебе скривдили?
— Та ні,— відповів хлопець.— Я з ним швидко впорався.
— З ким це?
— Я не знаю. Я ще нікого не знаю. Хтось бився зі мною.
— Ах так? Це він почав?
— Не знаю. Ні, я не думаю, я сам почав. Вони брали мене на кпини, і я роззлостився.
— Ну, та ти гарно починаєш, мій хлопче. То май на увазі: якщо ти ще раз тут у класній кімнаті влаштуєш бійку, то будеш покараний. А тепер давай рухайся, щоб встигнути на підвечірок!
Усміхаючись, він дивився услід Ґольдмундові, коли той побіг геть, засоромлений, по дорозі намагаючись пригладити пальцями своє розкуйовджене біляве волосся.
Ґольдмунд і сам вважав, що його перший вчинок у цьому монастирському житті був справді негарним і нерозважливим; він пригнічено шукав своїх шкільних товаришів і знайшов їх на підвечірку. Але його зустріли по-товариськи, з повагою, і він по-лицарськи помирився зі своїм ворогом. Від тієї хвилини відчув, що його прийняли у це коло.
Розділ другий
Він хоч і потоваришував з усіма, та справжнього друга знайшов не так швидко, серед однокласників не було нікого, до кого б він відчував особливу близькість, не кажучи вже про якусь особливу прихильність. А однокласники ті на своє здивування побачили, що завзятий забіяка, якого вони повважали було за симпатичного шибайголову, виявився дуже миролюбним товаришем, який, здавалося, більше прагнув слави зразкового учня.
У монастирі було двоє людей, до кого, як відчував Ґольдмунд, лежить його серце, вони йому подобалися і займали його думки, ними він захоплювався, їх любив і глибоко шанував: абат Даніель та помічник учителя Нарцис. Абата він був схильний вважати за святого: його лагідна простота, його ясний, турботливий погляд, його звичка наказувати та керувати смиренно, ніби сповняючи обов'язок, його добрі, спокійні жести,— все це страшенно притягувало до нього Ґольдмунда. Найбільше він хотів би бути особистим слугою цього богобоязного чоловіка, завжди слухатись його, слугувати йому, він хотів піднести йому як тривкий знак жертви своє юначе прагнення посвяти та від даності і навчитися від нього чистого, благородного, праведного житія. Бо ж Ґольдмунд мав намір не лише закінчити монастирську школу, а й по можливості залишитися у монастирі назавжди і посвятити своє життя Богові. Так-бо хотів він, такі були бажання і наказ його батька, так визначив і хотів цього й сам Господь. Ніхто, здавалося, не побачив цього у гарному, променіючому хлопцеві — і проте на ньому лежав якийсь тягар, тягар його походження, якесь таємне призначення до спокути і до жертви. Й абат цього не бачив, хоча батько Ґольдмунда й натякнув йому трохи про це й виразно побажав, щоб його син назавжди залишився в монастирі. Здавалося, на народженні Ґольдмунда висіла печать якоїсь прихованої ганьби, здавалося, ніби щось дуже потаємне домагалося спокути. Та батько не дуже сподобався абатові, і він зустрів батькові слова і його трохи чванливу поставу з ввічливою стриманістю, не надавши уваги його натякам.
Натомість той другий, що пробудив Ґольдмундову любов, і бачив гостріше, і передчував краще, але тримався стримано. Нарцис дуже добре збагнув, що за чудовий золотий пташок залетів до нього. Він, самотній у своїй шляхетності, відразу ж відчув у Ґольдмунді близьку, споріднену душу, хоча й здавався дослівно у всьому його повною протилежністю. Якщо Нарцис був смаглявим і худорлявим, то Ґольдмунд випромінював радість і молодість. Якщо Нарцис був мислителем і аналітиком, то Ґольдмунд був мрійником з душею дитини. Та ці протилежності переважало щось спільне: вони обидва були шляхетними людьми, на противагу до інших їх було позначено дуже яскравими талантами та ознаками, й обидва отримали від долі особливе покликання.
Нарцис палко прийняв до серця цю юну душу, суть і долю якої він дуже швидко розпізнав. Ґольдмунд гаряче захоплювався своїм вродливим, незвичайно розумним учителем. Сором'язливий, він, проте, не знайшов кращого способу здобути прихильність Нарциса, ніж бути уважнішим та кмітливішим учнем, постійно перевтомлюючи себе. Стримувала його не лише сором'язливість. Він тримався на віддалі ще й тому, що відчував: Нарцис може бути небезпечним для нього. Він не міг мати за ідеал і доброго смиренного абата, і вченого, проникливого розумника Нарциса. Однак він з усією молодечою силою своєї душі прагнув до обох, таких несумісних ідеалів, не раз страждаючи через це. У перші місяці свого перебування у школі Ґольдмунд деколи відчував у своєму серці таке сум'яття, його роздирали такі сумніви, що він ледве не піддався сильній спокусі або кудись утекти, або вилити свої біди і свій гнів на товаришів. Не раз через якесь невинне кепкування або зухвальство учнів він, такий добродушний, ні з того, ні з сього спалахував такою дикою люттю, що лише надзвичайним зусиллям міг себе стримати і з заплющеними очима мовчки відвернутися, блідий, як смерть. Тоді він ішов у стайню провідати коника Блеса, схиляв голову йому на шию, цілував його і виплакував свої біди. Й ось так його страждання поступово зростало і ставало помітним. Щоки йому запали, погляд потьмянів, його сміх, який усі так любили, стало чути все рідше.