Дитяча безпосередність бурлацького життя, його материнське походження, його відвернення від законів та від духовного начала, його покинутість напризволяще та прихована й повсякчасна близькість до смерті вже віддавна глибоко увійшли в Ґольдмундову душу та наклали на неї відбиток. Те, що дух і воля тим не менше жили у ньому, що він тим не менше був митцем, робили його життя і багатим, і важким. Адже кожне життя лише через неузгодженості й суперечності стає багатим і квітучим. Чим би були розум та розважливість, не знаючи сп'яніння, чим би була чуттєва насолода, якби за нею не стояла смерть, і чим би була любов без вічної смертельної ворожнечі статей?
Літо й осінь минали-пролітали, з тяжкою бідою Ґольдмунд перебивався голодними місяцями, сп'яніло брів через солодкі пахощі весни, пори року так швидко проходили кудись, літнє сонечко у високості вже так швидко знову заходило. Так повторювалося з року в рік, і здавалося, ніби Ґольдмунд забув, що на світі є ще щось, крім голоду та кохання й отого мовчазно-моторошного поспіху пір року; здавалося, ніби він повністю поринув у прадавній материнський світ інстинктів. Однак у кожній мрії та кожного разу, коли розмірковував у хвилини відпочинку, оглядаючи квітучі і в'янучі долини, він був наповнений спогляданням, був митцем, страждав від болісного прагнення заклясти в ім'я духу чудовий безглуздий плин життя і перетворити його на почуття.
Одного разу натрапив Ґольдмунд на товариша. Від кривавої пригоди з Віктором він більше ніколи не мандрував інакше, ніж на самоті, але той чоловік якось непомітно прибився до нього, і Ґольдмунд досить довго не міг його позбутись. Проте товариш той не був чимось на кшталт Віктора. Він ходив на прощу до Риму, був то ще молодий чоловік, він носив рясу й капелюх пілігрима. Називався він Роберт і походив з околиці на березі Боденського озера. Він був сином ремісника, якийсь час ходив до монастирської школи Св. Ґалла і вже дитиною вбив собі в голову прощу до Риму. Він постійно плекав цю улюблену думку і вхопився за першу нагоду її здійснити. Такою нагодою була смерть його батька, у майстерні якого він працював столяром. Тільки-но старого поховали, як Роберт заявив матері та сестрі, що ніщо не зможе його стримати від негайного здійснення свого бажання податися на прощу до Риму й відкупити свої та свого батька гріхи. Надаремне благали жінки, надаремне не відпускали його, він уперто стояв на своєму і замість того, щоб піклуватися про обох жінок, подався у мандри без благословення матері і під злісні прокльони сестри. Те, що гнало його, це передусім бажання мандрувати, а до цього щось таке, як поверхова побожність, тобто схильність крутитися поблизу церковних осередків та духовних закладів, втіха від служби Божої, від хрещення, похоронів, меси, ладану та свічок у церкві. Він трохи знав латину, але його дитиняча душа прагнула не вченості, а споглядання та тихого мрійництва під церковними склепіннями. Хлопцем він захоплено прислужував під час літургій як церковний служка. Ґольдмунд хоча й не сприймав його надто серйозно, та проте любив його. Він почував спорідненість із ним в інстинктивному захопленні мандрами та чужими, невідомими краями. Отож Роберт свого часу задоволено вирушив у мандри й дійшов аж до Риму, втішався гостинністю незліченних монастирів та парафій, бачив гори і Південь, і почувався в Римі дуже добре серед усіх тих церков та побожних закладів, вислухав сотні мес та молився у найвідоміших та найсвятіших місцях, причащався й надихався ладану більше, ніж потрібно було на його маленькі юнацькі грішки та гріхи його батька. Його не було цілий рік, а то й більше, а коли він нарешті повернувся і знову увійшов до батьківського дому, то його не прийняли як блудного сина, натомість сестра перебрала за цей час хатні обов'язки і права, найняла ретельного підмайстра-столяра, за якого віддалася, і провадила хатою та майстернею настільки беззастережно, що після короткого перебування прибулець до рідного дому відчув себе зайвим, і коли він незабаром знову завів мову про відхід і про подорожі, то ніхто його не затримував. Він не дуже тим перейнявся, взяв у матері кілька відкладених на чорний день шелягів, знову вбрався, як пілігрим, і пішов на нову прощу, безцільно мандруючи через усю імперію (йдеться про середньовічну державу "Священна імперія німецької нації".— Прим. перекл.), як такий собі напіврелігійний мандрівець. На ньому брязкали пам'ятні мідяки з відомих місць прощі та посвячені вервиці.
І от він зустрів Ґольдмунда, один день мандрував із ним, поділився з ним своїми бурлацькими спогадами, загубився у наступному містечку, знову натрапляв на нього тут і там і зрештою таки залишився з Ґольдмундом. То був товариський і послужливий супутник. Ґольдмунд йому дуже подобався, він намагався завоювати його прихильність дрібними послугами, захоплювався його знаннями, його сміливістю, його розумом, і йому подобались Ґольдмундові здоров'я, сила та відвертість. Вони призвичаїлися один до одного, бо ж і Ґольдмунд був поступливим. Одного лише не міг Роберт терпіти — коли Ґольдмунда охоплював смуток або коли він поринав у роздуми, то він затято мовчав і не звертав уваги на товариша, так, ніби того й не було, тоді не можна було ані теревені правити, ні розпитувати, ні втішати, тоді треба було лишити його в спокої і дати помовчати. Роберт швидко навчився цього. Відколи він помітив, що Ґольдмунд знає напам'ять немало латинських віршів і пісень, відколи він перед порталом одного собору почув від Ґольдмунда тлумачення кам'яних постатей, відколи він побачив, як Ґольдмунд на голій стіні, під якою вони відпочивали, швидкими розложистими штрихами намалював крейдою великі, в людський зріст фігури, він вважав свого товариша за Божого улюбленця, мало не за чарівника. Те, що він був ще й улюбленцем жінок і чимало з них здобував одним лише поглядом чи усмішкою, Роберт також бачив, це йому менше подобалося, однак він не міг не захоплюватися й цим.
Якось їхня подорож несподіваним чином перервалась. Одного дня вони підійшли до села, де їх зустріла зграйка озброєних дрючками, палицями та ціпами селян, і їхній ватажок здалеку крикнув їм, щоб вони негайно повертали й забиралися геть, до дідька, а ні, то їх затовчуть на смерть. Поки Ґольдмунд і далі стояв, бажаючи довідатись, що ж трапилося, йому в груди встиг потрапити камінь. Роберт, на якого він оглянувся, вже втікав, як навіжений. Селяни грізно підступили ближче, і Ґольдмундові не залишалося нічого іншого, як рушити, якщо й не так швидко, слідом за втікачем. Тремтячи всім тілом, Роберт чекав на нього під поставленим серед поля розп'яттям.