Нарцис і Гольдмунд

Страница 27 из 50

Герман Гессе

Частину того, чим він пожертвував, Ґольдмунд віднаходив, коли його маленькою помстою рабським порядкам та осілості його теперішнього життя ставали любовні походеньки у поєднанні з бійками із суперниками. Вся ув'язнена дикість, уся затамована сила його єства вихлюпувалися через цей запасний отвір, він став відомим забіякою, і його боялися. Йдучи до дівчини або повертаючися з танців, у темному провулку раптово зазнати нападу, дістати пару разів палицею, блискавично обернутися й від захисту перейти до нападу, задихаючись, притиснути до себе ворога, що й сам ледве переводив дух, заїхати йому кулаком по підборіддю, проволочити його за чуприну або добряче здавити йому горлянку — таке вельми смакувало йому і на якийсь час гоїло його темні пристрасті. Та й жінкам це подобалося.

Усе це заповнювало по вінця його дні, і все це мало сенс доти, доки тривала робота над апостолом Іваном. Робота розтягнулася надовго, й останні делікатні поправки на обличчі та руках робились із урочистою та стриманою зосередженістю. Він докінчував роботу в дерев'яному сарайчику за робітнею підмайстрів. І от настав ранок, коли фігура була готова. Ґольдмунд узяв віника, старанно прибрав сарай, ніжно змахнув пензлем рештки стружки з волосся свого Івана і довго потім стояв перед ним, цілу годину, і ще, переповнений святковим почуттям рідкісно великого переживання, що у його житті могло повторитися хіба ще один раз, а могло так і залишитися одним-єдиним. Мужчина у день свого весілля, або у день посвячення в рицарі, жінка після перших пологів можуть відчувати у своєму серці подібне зворушення, піднесену урочистість, надзвичайну серйозність, і водночас відчуватимуть уже й прихований страх перед миттю, коли все це, таке піднесене й неповторне, буде пережито, коли воно минеться, буде надійно покладене куди слід, і його поглине звичний плин днів.

Він підвівся і глянув на свого друга Нарциса, провідника днів своєї юності. Той стояв, прислухаючись, із трохи піднятим догори обличчям, зодягнутий був він і виглядав, як той прекрасний юнак, улюблений учень Спасителя, на обличчі його був вираз спокою, відданості, благоговійної молитви, який ось-ось мусив би перейти у посмішку. І хоча вони й були повні юності та внутрішньої музики — це прекрасне, побожне й одухотворене обличчя, ця струнка, ніби витаюча постать, ці витончені, благоговійно підняті довгі руки знали і біль, і смерть; проте їм були невідомі ні сумніви, ні сум'яття, ні гнівний протест. Душа за цими благородними рисами могла радіти чи сумувати, однак вона залишалася чистою, ніщо не порушувало її спокою.

Ґольдмунд стояв і розглядав свій твір. Споглядання те почалося, як молитва перед пам'ятником його першій юності та дружбі, а закінчився бурею переживань і тяжких думок. Ось тут стояв його твір, і прекрасний учень Христа залишиться, і його ніжне цвітіння ніколи не матиме кінця. Він натомість, його творець, повинен тепер попрощатися зі своїм твором, уже завтра він не належатиме йому, він більше не чекатиме на його руки, не зростатиме і не розквітатиме під ними, він не буде йому більше ні притулком, ані розрадою, ні змістом життя. Він стояв зовсім спустошений. І от йому здалося, що найкраще би було попрощатися сьогодні не лише з цим Св. Іваном, а відразу й з майстром, з містом та з мистецтвом. Тут йому більше не було чого робити, ніяких образів, які він міг би зобразити, в душі в нього вже не було. Той вимріяний образ образів, постать матері людства наразі був і ще довго буде для нього недосяжним. То він тепер знову повинен був би шліфувати фігурки ангелів та візерунки різьбити?

Ґольдмунд відірвався і попрямував у робітню майстра. Він тихо увійшов і зупинився біля дверей, поки Ніклаус його не помітив і не гукнув: "Що там, Ґольдмунде?"

— Моя фігура готова. Можна, щоб Ви прийшли ще до того, як сідати за стіл, і подивилися на неї?

— Дуже радо, вже йду.

Вони пішли назад разом і залишили двері відчиненими, щоб було світліше, Ніклаус уже довший час не бачив фігури і не рухав Ґольдмунда з його роботою. І ось тепер він мовчки й уважно розглядав роботу, його відлюдькувате обличчя зробилося гарним і світлим, Ґольдмунд побачив, як його строгі сині очі повеселішали.

—Добре,— мовив майстер.— Дуже добре. Це — твоя робота на звання підмайстра, Ґольдмунде, ось твоє навчання й закінчено. Завтра я покажу твою фігуру членам нашого цеху і прохатиму, щоб вони зволили тобі за це видати патент майстра, ти його заслужив.

Ґольдмунд не надавав великого значення цехові, але знав, яке велике визнання означали слова майстра, і зрадів.

Ніклаус ще раз повільно обійшов фігуру Св. Івана і, зітхнувши, сказав: "У цій фігурі стільки побожності й чистоти, вона серйозна, але наповнена щастям і спокоєм. Можна було б подумати, що її зробила людина, у серці якої багато світла й радості".

Ґольдмунд усміхнувся.

— Ви знаєте, що у цій фігурі я відобразив не себе самого, а мого улюбленого товариша. То він приніс у цей образ ясність та спокій, а не я. Насправді це не я створив цей образ, а він вклав мені його в душу.

— Так воно, може, і є,— мовив Ніклаус.— Це таємниця, яким чином постає така картина. Я не зі скромних, але мушу сказати, що створив чимало робіт, яким далеко до твоєї, не в сенсі майстерності чи старанності, а в сенсі правдивості. Що ж, ти й сам добре знаєш, такий твір повторити не можна. Це — таємниця.

— Так,— сказав Ґольдмунд,— коли фігура була готова і я дивився на неї, то думав собі: щось такого ти знову зробити не зможеш. І тому я гадаю, майстре, що незабаром знову подамся в мандри.

Ніклаус кинув на нього здивований і незадоволений погляд, очі його знову зробилися строгими.

— Ми про це ще поговоримо. Робота для тебе мала б лише початися, і зараз це не зовсім відповідний момент, щоб втікати від неї. Але на сьогодні у тебе вихідний і ти мій гість за обіднім столом.

У полудень Ґольдмунд, зачесаний і вмитий, прийшов у недільному одязі. На цей раз він знав, як багато це означало і яка це була рідкісна ласка — бути запрошеним до столу майстра. Проте коли він піднявся сходами до вщерть заставленого фігурами передпокою, серце його зовсім не було таке переповнене і глибокою пошаною, і боязкою радістю, як колись того разу, коли воно швидко-швидко билося при вході до цих гарних затишних покоїв.