Після обіду, коли батько пішов геть, вона з'явилася у канцелярії.
— І це правда? — відразу пристрасно запитала вона, і він тут же зрозумів, що вона мала на увазі.— І чому ти тоді так загравав до неї, так огидно, і робив так, щоб вона закохалася?
— Це для тебе,— відповів він.— Повір мені, мені в тисячу разів дужче хотілося погладити твою ногу, ніж її. Але твоя нога ніколи до мене під столом не наблизилася і не запитала мене, чи я тебе кохаю.
— Ти мене справді кохаєш, Ґольдмунде?
— О, так.
— Але що з цього буде?
— Я не знаю, Лідіє. Та мене це й не хвилює. Я щасливий від того, що тебе кохаю — що з того буде, про це я не думаю. Я радий, коли бачу, як ти їдеш верхи, і коли я чую твій голос, і коли твої пальці куйовдять моє волосся. Я буду радий, якщо зможу тебе поцілувати.
— Цілувати можна тільки наречену, Ґольдмунде. Ти про це ніколи не думав?
— Ні, ніколи про це не думав. А чому мав би я думати? Ти ж знаєш так само добре, як і я, що не можеш бути моєю нареченою.
— Це правда. А тому що ти не можеш бути моїм чоловіком і назавжди бути зі мною, то з твого боку це несправедливо — говорити зі мною про кохання. Ти гадав, що зможеш мене звабити?
— Нічого я не гадав і не думав, Лідіє, я взагалі думаю набагато менше, ніж ти вважаєш. Я не хотів нічого, якби лиш ти мене захотіла один раз поцілувати. Ми так багато говоримо. Люди, що кохають, так не роблять. Мені здається, ти мене не кохаєш.
— Сьогодні зранку ти казав щось зовсім інше.
— А ти вчинила навпаки!
— Я? Що ти маєш на увазі?
— Спершу ти від мене втікала, коли побачила, що я наближаюся. Тоді я подумав, що ти мене кохаєш. Потім тобі треба було поплакати, і я подумав, це тому, що ти мене кохаєш. Потім моя голова лежала в тебе на колінах, і ти мені куйовдила волосся, і мені здалося, що це любов. Але зараз ти не робиш нічого подібного на кохання.
— Я не як та жінка, якій ти вчора погладжував ногу. Схоже, що ти призвичаєний до таких жінок.
— Ні, дякувати Богу, ти набагато вродливіша і вишуканіша, ніж вона.
— Я не про це.
— О, але це правда. Ти знаєш, яка ти вродлива?
— У мене є дзеркало.
— Ти коли-небудь бачила своє чоло, Лідіє? А плечі, а нігті на руках, а ще коліна? А ти бачила, як це все схоже одне до одного і як одне одному відповідає, яку воно усе має схожу форму, довгу, видовжену, чітку і струнку форму? Ти це бачила?
— Як ти розмовляєш! Я взагалі-то цього ніколи не бачила, але зараз, коли ти так кажеш, я таки знаю, що ти маєш на увазі. Послухай, ти ж спокусник, і от тепер ти намагаєшся зробити мене марнославною.
— Шкода, що я не зміг тобі догодити. Але навіщо мені робити тебе марнославною? Ти вродлива, і я хотів тобі показати, що вдячний за це. Ти змушуєш мене казати тобі це за допомогою слів, я б міг тобі сказати це в тисячу разів краще без слів. Словами я не можу тобі дати нічого! За допомогою слів я також не можу нічого від тебе навчитися, і ти нічого від мене.
— А чого б я могла від тебе навчитися?
— Я від тебе, Лідіє, а ти від мене. Але ти не хочеш. Ти хочеш кохати лише того, хто буде тебе мати за наречену. Він сміятиметься, коли побачить, що ти нічого не навчилася, навіть цілувати.
— То ти хочеш мені вділити науку цілування, пане магістре?
Ґольдмунд усміхнувся до неї. Хоча її слова і не сподобалися йому, та він за цими трохи аж занадто бурхливими і не зовсім щирими мудруваннями відчував її дівоче єство, як воно було охоплене любовною пристрастю і боязко чинило їй опір.
Більше він не відповідав. Він лише усміхався до неї, твердо і вперто не відводячи очей від її неспокійного погляду, і коли вона не без опору здалася чарам, він повільно наблизив своє обличчя до неї, аж поки їхні вуста не доторкнулися. Він ледве чутно торкнувся її вуст, і ті відповіли йому дитячим поцілунком і відкрилися, ніби у якомусь болісному здивуванні, коли він їх не відпустив. Він потягнувся за її втікаючими вустами, м'яко їх домагаючись, аж поки вони не подалися йому знову назустріч і навчав її, зачаровану, приймати і повертати поцілунок, аж поки вона не притулила втомлено своє обличчя до його плеча. Ґольдмунд дав їм заспокоїтися, переповнений почуттям щастя, він вдихав запах її волосся, муркотів їй на вухо ніжні й заспокійливі звуки і пригадав собі в ту мить, як його, недосвідченого учня, циганка Ліза свого часу посвятила в цю таємницю. Яким чорним було її волосся, якою смаглявою її шкіра, як палило сонце і як пахнув прив'ялий звіробій! І як же далеко все це було, з якої вже тепер далечіні воно зблиснуло! Як швидко зів'яло все, що ледве встигло розцвісти!
Лідія поволі підвелася, вона змінилася в обличчі, її широко розкриті закохані очі дивилися серйозно.
— Дай мені піти, Ґольдмунде,— сказала вона,— я так довго була в тебе. Ти, о, коханий мій!
Вони щодня потайки знаходили годину для себе, і Ґольдмунд дозволив коханій цілком і повністю вести його. Ця дівоча любов неймовірно ощасливлювала і зворушувала його. Деколи вона не хотіла нічого іншого, як тримати його руки у своїх і дивитися йому в очі і прощалася з ним дитячим поцілунком. Іншим разом вона цілувала нестямно, ненаситно, але не дозволяла ніяких доторків. Одного разу, зашарівшись від сорому і переборюючи себе, бажаючи принести йому велику радість, вона дозволила йому побачити одну зі своїх грудей, несміливо визволивши з-під одягу маленький білий плід, і коли він, впавши на коліна, поцілував його, вона знову обережно заховала груди, червоніючи від голови до п'ят. Розмовляли вони також, але по-новому, більше не так, як у перший день; вони вигадували один для одного імена, вона охоче розповідала йому про своє дитинство, про свої мрії та ігри. Неодноразово говорила вона й про те, що кохання її було помилкою, бо він не може пошлюбити її; говорила про це з сумом і покорою, огортаючи своє кохання в цю сумну таємницю, як у чорний серпанок.
Уперше Ґольдмунд відчував, що жінка його не тільки прагне, але й кохає.
Якось Лідія сказала: "Ти такий вродливий і маєш такий радісний вигляд. Та в очах твоїх немає радості, там тільки сум; так, ніби ті очі знають, що щастя не буває і що все гарне й кохане довго з нами не буде. У тебе найгарніші очі, які тільки можуть бути, і найсумніші. Я гадаю, це тому, що ти безпритульний. Ти прийшов до мене з лісу і одного разу ти знову підеш далі й спатимеш на підстилці з моху і мандруватимеш. А де ж моя домівка? Коли ти підеш геть, я й далі матиму батька, і сестру, і кімнату, і вікно, де я зможу сидіти й думати про тебе; але домівки в мене більше не буде.